Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.28
17:20
Колись перегорнуть останню сторінку
Великої творчості, гулу життя,
Фатальної флейти чумного століття,
Яка уповільнює серцебиття.
Великі події і твори великі
Злились в цьому місці, немов контрапункт.
Зібрались актори і блазні столикі
На площі, щоб з
Великої творчості, гулу життя,
Фатальної флейти чумного століття,
Яка уповільнює серцебиття.
Великі події і твори великі
Злились в цьому місці, немов контрапункт.
Зібрались актори і блазні столикі
На площі, щоб з
2026.10.28
15:15
БЕЗ ТЕБЕ (глоса)
Як порожньо та сумно восени!
Ані душі навколо. Тільки листя
З журбою повінчалося у місті...
На хвилях нескінченної війни,
Коли від долі - біль та стусани,
А від людей - лихі моря підлоти,
Як порожньо та сумно восени!
Ані душі навколо. Тільки листя
З журбою повінчалося у місті...
На хвилях нескінченної війни,
Коли від долі - біль та стусани,
А від людей - лихі моря підлоти,
2026.10.28
13:56
Ламає розум полум’яний
Звитяжний погляд пломінкий,
В червоне листя між туманів
Ховає вогкість чорних вій.
В кутах сандалових, у грозах,
Від’ємних від сльози дощів,
У ластовинні верболозу,
Звитяжний погляд пломінкий,
В червоне листя між туманів
Ховає вогкість чорних вій.
В кутах сандалових, у грозах,
Від’ємних від сльози дощів,
У ластовинні верболозу,
2026.10.28
11:55
Московитам нічого втрачати окрім кайданів, наготованих на інших.
Хтось ділить останню скибку хліба, а хтось ділить світ.
Людяними можуть бути і люди з невисоким інтелектом і, на жаль, навпаки.
Із ворогами розстатися важче, ніж із друзями.
«Де
2026.10.28
11:54
Сьогодні, 28 жовтня, у Михайлівському соборі в Києві відспівали українського воїна.
Десять днів тому під час виконання бойового завдання в районі Авдіївки загинув 21-річний студент КНЕУ імені Вадима Гетьмана та військовий Олександр Чижов на позивний "
Десять днів тому під час виконання бойового завдання в районі Авдіївки загинув 21-річний студент КНЕУ імені Вадима Гетьмана та військовий Олександр Чижов на позивний "
2026.10.28
07:07
За гроші ніколи не змушуй
Поета зректися лиця, -
Поет обслуговує душі,
Словами лікує серця.
Поету потрібно літати
І віршами зцілювать світ,
А слово за статки чи плату
Помре, не залишивши слід.
Поета зректися лиця, -
Поет обслуговує душі,
Словами лікує серця.
Поету потрібно літати
І віршами зцілювать світ,
А слово за статки чи плату
Помре, не залишивши слід.
2026.10.27
23:18
про що було воно тоді
коли життя світліш одверте
із відчуттями холодів
ставало загадково стерпним
відбитком на віконній шибці
у місті наче іншим ледь
з його скарбами у крамницях
в очах доросліших дітей
коли життя світліш одверте
із відчуттями холодів
ставало загадково стерпним
відбитком на віконній шибці
у місті наче іншим ледь
з його скарбами у крамницях
в очах доросліших дітей
2026.10.27
21:41
Свій, чужий
Всі ми, урешті, ординарні типажі
Я і ти
Бог відає, що вибір зовсім не простий
Із тилу кричали «У бій!»
Але гинув перший ряд
Сидить генерал, посуває війська
Всі ми, урешті, ординарні типажі
Я і ти
Бог відає, що вибір зовсім не простий
Із тилу кричали «У бій!»
Але гинув перший ряд
Сидить генерал, посуває війська
2026.10.27
21:29
Шарудить ще...знеможене листя кленове,
Хоч ввібрало у собі іржавість буття.
Лиш почути б твоє сокровенності слово,
Що дозріє глибинно з саков почуття.
Певно, тихо з дощем над оголеним кленом,
Де розхристана правда бентежних років,
Віднайдеш для св
Хоч ввібрало у собі іржавість буття.
Лиш почути б твоє сокровенності слово,
Що дозріє глибинно з саков почуття.
Певно, тихо з дощем над оголеним кленом,
Де розхристана правда бентежних років,
Віднайдеш для св
2026.10.27
17:19
Сни стрімкі, недавні, полохливі,
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.
Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.
Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
2026.10.27
15:53
Кебеті можна дорікнути
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
2026.10.27
13:24
Самотня вишня край паркану
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.
Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.
Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
2026.10.27
06:09
Прибоєм днів утомлені роки
В минулому осіли, наче в мулі
Піску дрібні крупини затонулі
Чи в голові старі якісь думки.
Завжди шліфує грані самоти
Ріка життя, яка не знає спину
І вимиває кожної хвилини
Усе, що зміг чомусь уберегти.
В минулому осіли, наче в мулі
Піску дрібні крупини затонулі
Чи в голові старі якісь думки.
Завжди шліфує грані самоти
Ріка життя, яка не знає спину
І вимиває кожної хвилини
Усе, що зміг чомусь уберегти.
2026.10.26
23:08
Ніщо не намарне.
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
2026.10.26
19:16
Як плинуть сльози, хустинкою їх витирають,
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
2026.10.26
19:13
що ви читаєте
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Пасічник (1958 - 2010) /
Проза
/
Казки про щурів
Казка перша
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Казка перша
Жили на світі два щурі, і ніби друзями вони не були, проте держались разом. Нору один в одного не забирали, хоч і вгості один до одного не заходили. Дуже вони боялися, щоб заздрість не замучила: можливо, нора в одного з них краща, може, ще щось. Очі не бачать – душа не болить. Їхня любов один до одного була скрита лютою ненавистю, та про це знав лише один з них.
Була тепла серпнева ніч. Закінчились довгождані жнива. У зерносховищі запах свіжого зерна лоскотав ніздрі, на душі було тепло і ніжно. Радість охопила їх настільки, що вони й про зерно забули і не брались за нього – попереду була ціла ніч.
Раптом знадвору пролунали людські кроки, такі ненависні щурам. Вночі вони лунали так голосно, ніби то не чоботи, а трактором їхав хтось.
Двері в зерносховищі величезні, не змащені, скрипучі, були для щурів страшними.
Коли засвітилась електрична лампочка, серце затремтіло і деша втекла у п”яти.
Один щур сказав другому:
- Залізай в комірку, це – маленьке відерце.
А сам забіг у кутик і притих. Двері знову зачинилися і світло згасло. Приємний запах зерна знову наповнив зерносховище.
- Відкривай вже, - кидався під відерцем Перший Щур.
- Я не можу цього зробити, - брехав Другий Щур, вдаючи, ніби штовхає відерце, а насправді в той момент сидів на відерці.
- Рий нору під відерцем, - радить той йому.
- Але ж тут бетон, – мало не плаче Перший Щур.
Він кидався під відерцем, мов несамовитий, а інший щур все сильніше натискав зверху на відерце.
Страх у Першого Щура був такий, якого він ніколи не переживав. За своє життя він бачив усе: капкани з усіма їхніми хитрими модифікаціями, різноманітні пастки. Він легко обходив їх, жодного разу не попався. Не раз бачив, як його родичі сиділи в капканах, спіймані за передні чи задні лапки (він не міг їм допомогти, навіть, якби хотів). А частіше бачив мертвих, з мокрою облізлою шерстю і витріщеними очима. Це лякало його.
А тут негадано-неждано. – під легким відром, по той бік твій друг, а ти пропадаєш. Ще й так повільно!
Другий Щур все сильніше натискає на відро, з усіх сил старається, щоб інший не виліз з-під нього. Але той цього не знає.
Не знає він також, що сам виліз би з-під цього нещасного відерця, вистачило б лише легким порухом це зробити. Проте, на відерці друг, який щиро заявляє:
- Я тебе не залишу, не хвилюйся, все зроблю для того, щоб звільнити тебе.
Це тривало довго, майже всю ніч. Втративши всяку надію на своє визволення, Перший Щур перестав рухатись під відерцем: чекав повільної голодної смерті. Другий Щур відчув це, відчув, що зламав свого друга.
- Віддаю останні сили і зараз звільню тебе, - і стрибнув з відра.
- Ану, ще раз підсоби, а я допоможу з того боку, - відказав йому.
Перший Щур тільки піднявся – і відро перекинулось.
Другий Щур спочатку навіть хотів зімітувати, що попихає відерце, „допомагає”, але ейфорія перемоги, самовдоволення покидька доповнили його зухвалість.
- Нехай сам, - і тихо зареготав, але так єхидно, аж Перший Щур подумав, що за ним плачуть.
Виліз з-під відра і обійняв свого „друга і визволтеля”. Зрозумівши, що він має справжнього товариша, почав своїми лапками подавати йому зерно прямо в рот.
Наївшись вдосталь зерна, повертались щасливі додому. У кожного було своє задоволення, таке різне...
Була тепла серпнева ніч. Закінчились довгождані жнива. У зерносховищі запах свіжого зерна лоскотав ніздрі, на душі було тепло і ніжно. Радість охопила їх настільки, що вони й про зерно забули і не брались за нього – попереду була ціла ніч.
Раптом знадвору пролунали людські кроки, такі ненависні щурам. Вночі вони лунали так голосно, ніби то не чоботи, а трактором їхав хтось.
Двері в зерносховищі величезні, не змащені, скрипучі, були для щурів страшними.
Коли засвітилась електрична лампочка, серце затремтіло і деша втекла у п”яти.
Один щур сказав другому:
- Залізай в комірку, це – маленьке відерце.
А сам забіг у кутик і притих. Двері знову зачинилися і світло згасло. Приємний запах зерна знову наповнив зерносховище.
- Відкривай вже, - кидався під відерцем Перший Щур.
- Я не можу цього зробити, - брехав Другий Щур, вдаючи, ніби штовхає відерце, а насправді в той момент сидів на відерці.
- Рий нору під відерцем, - радить той йому.
- Але ж тут бетон, – мало не плаче Перший Щур.
Він кидався під відерцем, мов несамовитий, а інший щур все сильніше натискав зверху на відерце.
Страх у Першого Щура був такий, якого він ніколи не переживав. За своє життя він бачив усе: капкани з усіма їхніми хитрими модифікаціями, різноманітні пастки. Він легко обходив їх, жодного разу не попався. Не раз бачив, як його родичі сиділи в капканах, спіймані за передні чи задні лапки (він не міг їм допомогти, навіть, якби хотів). А частіше бачив мертвих, з мокрою облізлою шерстю і витріщеними очима. Це лякало його.
А тут негадано-неждано. – під легким відром, по той бік твій друг, а ти пропадаєш. Ще й так повільно!
Другий Щур все сильніше натискає на відро, з усіх сил старається, щоб інший не виліз з-під нього. Але той цього не знає.
Не знає він також, що сам виліз би з-під цього нещасного відерця, вистачило б лише легким порухом це зробити. Проте, на відерці друг, який щиро заявляє:
- Я тебе не залишу, не хвилюйся, все зроблю для того, щоб звільнити тебе.
Це тривало довго, майже всю ніч. Втративши всяку надію на своє визволення, Перший Щур перестав рухатись під відерцем: чекав повільної голодної смерті. Другий Щур відчув це, відчув, що зламав свого друга.
- Віддаю останні сили і зараз звільню тебе, - і стрибнув з відра.
- Ану, ще раз підсоби, а я допоможу з того боку, - відказав йому.
Перший Щур тільки піднявся – і відро перекинулось.
Другий Щур спочатку навіть хотів зімітувати, що попихає відерце, „допомагає”, але ейфорія перемоги, самовдоволення покидька доповнили його зухвалість.
- Нехай сам, - і тихо зареготав, але так єхидно, аж Перший Щур подумав, що за ним плачуть.
Виліз з-під відра і обійняв свого „друга і визволтеля”. Зрозумівши, що він має справжнього товариша, почав своїми лапками подавати йому зерно прямо в рот.
Наївшись вдосталь зерна, повертались щасливі додому. У кожного було своє задоволення, таке різне...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
