Жили на світі Щур і Щуриха і мали вони нечисленну кількість, - внуків і правнуків. Вони їх усіх не знали, та й не хотіли знати. Старіли вони: їхні діти, внуки і правнуки самі ставали нахабними, кидались на своїх родичів, гризлись між собою за їжу і шалено продовжували плодитись.
Слабшала пам”ять у Старого Щура – і одного разу замість їжі з”їв приманку з отрутою. Страшенні болі відчув у животі, а голова тріщала. Цілих три дні не виходив з нірки. Вона була довга, з численною ходами, зверху – бетонне покриття.
Не один щур зазіхав на неї, але сильний Старий Щур нікого туди не підпускав, та й Стару Щуриху поставив на своє місце в нірці.
Усі щурі чекали його загибелі, а щоб бути в курсі справи, раз за разом приходили його провідувати чемненько перепитували про його здоров”я, ніби переживали за нього, а в душі раділи, бо в нього облізав потрохи хвіст і гнили вуха. На зло усім Старий Щур не здихав.
З часом хвіст обліз повністю і здавалося, що він у нього відпаде, але не відвалювався. Щур нічого не їв і не пив, худав, але не здихав. Інші щурі з того горя самі почали здихати один за одним, а він не здихав.
З часом хвіст обліз повністю і здавалося, що він у нього відпаде. Щур нічого не їв, не пив, худнув, але не здихав.
Йому самому вже нічого не було шкода: ні нори, якою він так любив поганяти, не шкода було і своєї Старої Щурихи, бо вона вже і без його участі народжувала щуренят, не шкода було ні дітей своїх, ні внуків. Він бачив, як вони жерлися самі між собою і захоплювали нори своїх родичів.
Щур твердо знав: щурі є щурі.
Він просто сопстерігав за ними, не критикував їх, а часто навіть по-щурячому радів. Помітив, як щурячі гени твердо осідали у їхній крові, які вони чистокровні, у них не було змішаностей, ні гібридів.
Щур чекав чогось особливого і воно прийшло. Сильна осіння гроза обривала листя з дерев, а місцями цілі сухі гілляки. Він чув гуркіт грому і запах свіжого повітря доходив до його нори.
Йому раптом захотілося жити, але в цей момент у його нірку раптово увірвались десятки щурів, в основному його діти і внуки. Вони виштовхали його з гнізда, обзивали і обжирали до крові, шматочками від”їли йому хвіст. А потім усього закривавленого вишпурнули надвір у калюжу.
Перевернутий догори лапками, увесь мокрий, ніби облізлий, виглядав не на відомого
Старого Щура, а на напівздохле мишеня.
Черевце хитрого Старого Щура ледь піднімалось, - повільніше і повільніше. У той же час з усіх нір визирали маленькі голівки щурів. Усі вони були сухі, гладкі і чисті.
З хліва вийшов господар з вилами і побачив здихаючого мокрого щура. Він наступив великим чоботом, замащеним гноївкою, на Старого Щура і розчавив його. Тоді вилами з усієї сили жбурнув його на гній.
Старий Щур довго чекав на цю подію, його навіть мучило, чому вони не зробили цього раніше. Недоумки.