Жив на світі красивий і розумний Щур. І ніби нічим він не відрізнявся від інших, а був особливим.
На корені хвоста в нього була маленька цяточка. Лише це відрізняло його за зовнішніми ознаками. Це було важливо.
Усе ж, важливішою була його поведінка. Щур завжди тримався окремо, тому виглядало так, ніби він зазнається.
Він ніколи нікого не зачіпав, не залізав у чужі нори, не брав участі у сварках між щурами, а вони все одно його не любили. Щур про це знав і чим більше відчував це на своїй шкірі, тим більше противився їм, і вони за це почали по-справжньому його цькувати.
Усі вони жили на фермі. Напівзапущена, зі свинячим запахом, часом із ароматом свіжозмеленої дерті, вона була для них біосом. Крім ферми, щурі нічого не знали. Мігрувати не доводилось, та й світу було, як кажуть, того, що у вікні, а тут – що на свинофермі.
Було посушливе і спекотне літо. Свиней тримали надворі і добиратись щурам до жолобів відкритим простором було небезпечно.
Розумний Щур сидів насторожі біля смітника увесь змоклий, аж прокислий і подавав сигнали іншим щурам. Тодв усі щурі спокійно перебігали до жолоба, що надворі.
Піднесені і радісно захоплені свинячими відходами, вони забули про свого родича Розумного Щура, який продовжував мокнути біля смітника, а сигналу йому не подавали. Коли їхня їжа закінчилась повністю, хтось згадав і про бідолаху Розумного Щура, та й байдуже подав знак, що можна бігти сюди, їжі все одног вже немає.
Знесилений, голодний, він ледь пересувався по подвір”ї на сигнал, що можна бігти. Тут їхала якраз підвода і їздовий помітив його та розчавив на очах в усіх щурів. Вони глянула в його бік продовжили спокійно доїдати свинячі залишки.