Вона, наче самотня біла лілея серед бурхливих вод. Наодинці її почуття можуть відкритися, вирватися на волю, розірвати ланцюги сором’язливості і злетіти далеко-далеко, аж туди, де лагідне сонце купає її у своєму промінні. Але в оточенні інших вона боїться вимовити й слово, висловитися, її душу сковують презирливі погляди однокласників. «Біла ворона!» - лунають звідусіль образливі крики.
В її голові усе відпливає, тільки гостра образа ріже, здавлює серце, як тупий кинджал, який не приносить крові, а лише створює жахливий біль. Важкі солоні сльози-кристалики затуманюють очі, навіть тікати звідси важко. Скоріше б скінчилися уроки! І тоді дівчина знайде свій притулок – могутню природу. Лише вона розуміє й любить дівчинку. Вдома її ніхто не чекає: мати рідко проводить час з нею, батька вона навіть не пам’ятає. Тому тільки на зелених квітучих луках дівча знаходить розраду: розмовляє з травами і деревами, слухає мелодії солов’їв та шум річкових хвильок.
Так минають дні. В школі її тримає лиш жага до знань. Та одного дня, в черговий раз почувши образливі слова, вона не стрималась і палко вигукнула: «Досить, я не така, як ви думаєте!» І втекла до матінки-природи.
Головне, що дівчина цінувала себе такою, як вона є, і зберегла своє щире серце і ніжну душу. Вона ще доведе, що заслуговує на любов і повагу. Сьогодні це трішечки не вдалося, але ще буде завтра, багато-багато інших завтра! І дівчинка солодко заснула під колискові птахів з думкою: «Життя продовжується!».