Дивилася у дзеркало – казало правду завше:
красуня наша писана – нема за тебе кращих.
І стан гнучкий, і брів розліт, і очі сонцесвітні.
А шия – нащо перли їй. Куди тій Нефертіті.

В вітрині супермаркету спинилася картинно –
в очах туман, в руках тягар, а пряжка б’є коліно.
О Боже мій, невже вона, ота страшна потвора –
красуня намальована, дивилась в люстро вчора?

О підлозрадне дзеркало, навіщо ти лукавило?!
Хотіло завше добрим буть – і так мене підставило…
Тепер не вірю дзеркалу, питатиму у вулиць,
чи сяйно очі світяться, хребет чи – містер стрункість.

В салон, у зал, в басейн, у ліс по свіжість щік морозну.
У справах – буднях і в борщах я більше не загрузну.
Підніму вище голову, розправлю гордо спину.
До біса зраду дзеркала, дружитиму з вітринами.

2010