у мене було три.
але коли я поїхав учитися до Києва, то живим залишився лише один.

я колись, як був малим, написав вірша про свого кота:

мій кіт – сто процентів людина – з минулого світу. буває…
пес ні – пес дурний – пес учора погриз мої мешти і тапки.
мій кіт із собаки сміється. мій кіт оперети співає .
він любить розправити вуса й скрутитися: схожий на шапку.

він чорний – його би спалили, якби він не в цьому столітті.
тепер він щоранку сусідам шляхи переходить для жарту.
коли хтось сідає до столу, мій кіт зазирає у вічі:
він сала не любить, лиш м'ясо – і тут мудрувати не варто.

мій кіт розглядає нас зверху: повірте, він досить скептичний
він владі висловлює в очі прямий свій котячий імпічмент.
коли його скинути з крісла, розрушивши сон патетичний –
образиться, кинувши погляд, зневажливо непересічний.

мій кіт обнімає планету і кігтем розпорює космос.
він роси визбирує в травах. він ловить мишей для розваги.
він снідає пів на дев’яту. він часом сидить в позі лотос,
в вікні споглядаючи осінь, й на решту жаліє уваги.

мій кіт – сто процентів людина. і знає він більше від мене
ми разом рахуємо зорі – лискучі й співучі – мов півні.
я думаю: «жити прекрасно». він думає: «може. напевне».
я думаю: «так буде вічно». він думає: «ну і наївний!»


так що я люблю котів :)
правда, не всіх :)