Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.30
21:35
Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
2026.01.30
21:03
Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуткок у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуткок у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
2026.01.30
16:17
Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
2026.01.30
15:28
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
2026.01.30
13:38
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
2026.01.30
10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
2026.01.29
19:57
МАГІСТРАЛ
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
2026.01.29
18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
2026.01.29
18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
2026.01.29
17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
2026.01.29
16:03
Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
2026.01.29
11:43
То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
2026.01.29
11:26
Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
2026.01.29
11:12
Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
2026.01.29
10:42
Із Іллі Еренбурга (1891-1967)
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вітер Ночі /
Проза
Не сама
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Не сама
Баба Ганна раз по раз озиралася на покинуте дворище, витирала сльозу, щось бурмотіла.
- Та ходімо вже, мамо, - не стерпіла Марічка і потягнула стару до свого дому.
... Осінь видалась затяжна й тепла. Листя вишень ще тріпотіло на підстаркуватих деревах у бабиному дворі, але хату однак треба було протоплювати хоч кукурудзинням, долівку підмести, їсти зварити.
І починала Ганна свій ранок дійством сумним і звичним. Вкриті більмами очі ледь вихоплювали обриси речей. Десь отут повинен бути ціпок, а тут валянки. І так до самісінького вечора: шорк-шорк. Але в хаті завжди було чисто і тепло, перед храмом вибілено, тільки на цю Покрову сил не вистачило. Піч підмазала, борщу зварила – і все.
- Мамо, та йдіть же! Господи! – підганяла Марічка.
- Іду, іду, доню, іду...
Обнесена очеретом хата сідала в землю дуже швидко. Стіна, що від саду, ще зразу після будівництва, як у могилу почала зї’жджати. «То за тобою, Федоре», - повторювала Ганна з року в рік, зо дня в день.
...Хату мазати прийшло все село. Добра хата вийшла. І місце гарне: городу вдосталь, до магазину два кроки – і все життя попереду. Федір приліг на лаві в обід, і більше живим його не бачили. Тільки Ганна щоночі розмовляла з ним.
Якось за дітьми та онуками не зчулася, як і старість прийшла. І не так собі – зморшками та вгасанням, а скрючило, висліпило і, головне , самота в хаті. От і вирішили: піде вона до Марічки зимувати. І дочці спідручніше – не бігати, та й удвох веселіше . У Марічки в самої чоловік недавно помер. Ще не стара, роботяща й хазяйновита, вона тягла за трьох. А що мати – так хіба то морока?
Зима все відмовлялася приходити до села. Минала вона й спорожнілі гаї, тільки вітром збивала пилюгу по оголених полях. Ні тепла тобі, ні холоду. Пропаща зима. А вечори – довші за вовчий спів.
- Ти двері зачинила? – обзивається серед ночі Ганна і глухо кашляє з печі.
- Зачинила, мамо, зачинила, спіть вже.
- А клітки позакривала? Собаки кролів повитягають.
- Позакривала...
Ще темно, а баба Ганна вже нишпорить, щось бубонить, бряжчить хватками.
- Мамо? – розсипалося довге сиве волосся по полотняній сорочці, – мов і не засинала.
- Виключи радіо, в голову б’є! - стогне Ганна.
- Та що ви, мамо... Чого ви чіпляєтесь, тільки ж заграло. Не в домовині ж!
- Та я що, доню, я нічого. Ти ціпка мого не бачила? Знову кудись сховала. Смерті моєї хочеш?!
- Ой, мамо! – починає теліпати Марічку,- таке кажете. В теплі, в добрі, горшки після Вас виношу... А Ви...
Тільки земля взялась кісткою, палили кострище на кладовищі, зігріваючи місце для Ганни. Поховали її біля Федора – по-людськи, з батюшкою. А по весні й Марічку прикрашали в останню путь.
Вечоріє.
Хати стоять самотні й невидющі.
Котиться зірка і падає десь за селом у провалля
на чийсь спокій
чи то життя.
- Та ходімо вже, мамо, - не стерпіла Марічка і потягнула стару до свого дому.
... Осінь видалась затяжна й тепла. Листя вишень ще тріпотіло на підстаркуватих деревах у бабиному дворі, але хату однак треба було протоплювати хоч кукурудзинням, долівку підмести, їсти зварити.
І починала Ганна свій ранок дійством сумним і звичним. Вкриті більмами очі ледь вихоплювали обриси речей. Десь отут повинен бути ціпок, а тут валянки. І так до самісінького вечора: шорк-шорк. Але в хаті завжди було чисто і тепло, перед храмом вибілено, тільки на цю Покрову сил не вистачило. Піч підмазала, борщу зварила – і все.
- Мамо, та йдіть же! Господи! – підганяла Марічка.
- Іду, іду, доню, іду...
Обнесена очеретом хата сідала в землю дуже швидко. Стіна, що від саду, ще зразу після будівництва, як у могилу почала зї’жджати. «То за тобою, Федоре», - повторювала Ганна з року в рік, зо дня в день.
...Хату мазати прийшло все село. Добра хата вийшла. І місце гарне: городу вдосталь, до магазину два кроки – і все життя попереду. Федір приліг на лаві в обід, і більше живим його не бачили. Тільки Ганна щоночі розмовляла з ним.
Якось за дітьми та онуками не зчулася, як і старість прийшла. І не так собі – зморшками та вгасанням, а скрючило, висліпило і, головне , самота в хаті. От і вирішили: піде вона до Марічки зимувати. І дочці спідручніше – не бігати, та й удвох веселіше . У Марічки в самої чоловік недавно помер. Ще не стара, роботяща й хазяйновита, вона тягла за трьох. А що мати – так хіба то морока?
Зима все відмовлялася приходити до села. Минала вона й спорожнілі гаї, тільки вітром збивала пилюгу по оголених полях. Ні тепла тобі, ні холоду. Пропаща зима. А вечори – довші за вовчий спів.
- Ти двері зачинила? – обзивається серед ночі Ганна і глухо кашляє з печі.
- Зачинила, мамо, зачинила, спіть вже.
- А клітки позакривала? Собаки кролів повитягають.
- Позакривала...
Ще темно, а баба Ганна вже нишпорить, щось бубонить, бряжчить хватками.
- Мамо? – розсипалося довге сиве волосся по полотняній сорочці, – мов і не засинала.
- Виключи радіо, в голову б’є! - стогне Ганна.
- Та що ви, мамо... Чого ви чіпляєтесь, тільки ж заграло. Не в домовині ж!
- Та я що, доню, я нічого. Ти ціпка мого не бачила? Знову кудись сховала. Смерті моєї хочеш?!
- Ой, мамо! – починає теліпати Марічку,- таке кажете. В теплі, в добрі, горшки після Вас виношу... А Ви...
Тільки земля взялась кісткою, палили кострище на кладовищі, зігріваючи місце для Ганни. Поховали її біля Федора – по-людськи, з батюшкою. А по весні й Марічку прикрашали в останню путь.
Вечоріє.
Хати стоять самотні й невидющі.
Котиться зірка і падає десь за селом у провалля
на чийсь спокій
чи то життя.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
