Не понесу на батькову могилу
ні зір на постаменті, ні хреста.
Вона дорожним припадає пилом,
ковші на ній вколіно вироста...

Бо як же ті - Петро і тітка Векла?
Чи пам'яті про них вже зупинився лет,
чи пам'ять та уже й зовсім посмеркла?
Хто їм до зір поставить монумент?

Я в цьому добре поварився пеклі -
тож можу щось, бо заплатили гріш...
А як же ті - Петро і тітка Векла?
Чим їх стежина батькової гірш?

Вони із батьком зорі ті ж лічили,
однаково бузок їм матусівський пах,
і шиї - у ярмо, і напинали жили
на цих чорноземах, що в них у головах.

Бо як же ті, що впали в тридцять третім?
Он горбик. Лиш. Й западинки рясять,
й над ними клен схилився чорним крепом...
Де їм синів і внуків, де узять?

Щоб чаєнятами злетілись до могилок,
щоб простелили вишитий рушник
й за упокій хоч чарку прихилили...
Та до западинки не прийде внук-боржник,

бо - не народжений, як не родивсь і батько
від батька юного, що й дівки не пізнав...
Не стали ще й батьками їх багацько
І юнок не торкавсь ще материнський знак...

До інших йдуть через горбок забутий -
у нім - Петро чи тітка Векла там,
вони лиш чують, як пасхальним гупом
до інших йдуть - батьків, братів і мам...

Тож - не прийдуть. Прости, душе, й помилуй
за цей ковил, що рясно вироста...
Не понесу на батькову могилу
ні зір на постаменті, ні хреста.

Матусівка. Літо 1973