Ой, ґулі-ґулі, мої сіренькі, ходіть до мене,
нема довіри, а їсти треба, літати треба,
і простір неба хтось захаращив - самі антени,
нема карнизів у цьому світі - ото халепа.

та ви привикли, адаптувались мої сивенькі -
у вовчу зграю, що не кусає, а тільки просить,
немає тата, немає брата, немає неньки,
і крихти чіпсів, гнилі банани, хоч сниться просо.

міські бомжата, у когось ніжка обвита дротом,
а в когось зовсім її немає, немає милиць -
немає ради, ще будуть, милі, ну, може, згодом,
бо їх робити сьогодні люди ще не навчились.

немає сенсу, кому проблеми оті пташині
до серця близькі, кого тривожать оті, останні,
нові портфелі, прогноз погоди, зимові шини.
і сиві зграї біля базару ...
«по барабану.»

Ой, ґулі-ґулі, мої сивенькі, отак живемо:
раз хліба дрібку, аби забути, аби не знати,
весна на носі, ще трішки- трішки, а там - зелено,
і буде їжа,
і більше - серцем,
і менше – матом.