Обожнюю алітерації,
та кажу собі: «Стоп!».
Не кожною літерою – маю рацію,
що прагне злягтися з сусідкою
паралельно чи поперемінно.

Неодмінно,
засіки алюрів ліричних в моїх ареалах відмінні,
та хай не керують раби господинею, тобто Душею.
Свідомо,
впущу лише кілька у дім, бо у мене всі – вдома.

І гості поважні, уважні,
хто де, на диванчиках, долі
роззявили рота
(хоч просила прочистити вуха – тупі арлекіни),
щоб чути мої аріозо.

І – ружі, троянди, і рози, і сльози –
жбурляти моїм
«озоірам»,
«ажусам»,
«лельночам»,
«маіго»…
О, іго!
Не хочу, не можу, а треба!

А кілька лакеїв келійних
на дзвоник у тиші, де слід,
внесуть і свою евфонічну осмислену требу,
і тихесенько вийдуть.

«Тілько вітер з осокою
Шепче: «Хто се, хто се
Сидить сумно над водою,
Чеше довгі коси?»