хмари, ніби прозорі гори, діючі вулкани, загортають вулиці, а зимове сонце, наче магма, готується до виверження. Готуються мої Помпеї.

хай кине камінь той, хто ніколи не робив дурниць, не займався сексом через самотність, не думав про самогубство, вбивство або написання книжок (навіть не знаю, шо з останніх двох пунктів гірше)

так. в тебе набралося безліч каміння. ти бережеш його аби одного разу зробити вирішальний кидок, розтрощити цим вулканічним пилом моє існування, влаштувати крах моєї вмперії. але ти швидко минула, зникла зі своїм каміння. ПІД своїм камінням.

твої темні очі на блакитному тлі втомлених повік, занадто бліде волосся і пухкі долоні, вони не захоплювали. я ненавидів цей колір, ненавидів твій профіль, та й тебе саму . та ти вміла шось гарно робити. гарно нервувати. кричати,як шалена, дратувати та йти геть,цілувати мене, слухати,запевняти, питати. це було неперевершено. майже так само неперевершено, як я вмів пестити тебе, вдивлятися в розширені зіниці і щиро тримати пухкі долоні в своїх руках; розуміти тебе, вірити тобі. любити. попре твій профіль, наперекір самому собі.

і коли жовтневим ранком ти наснилася мені вже старому,через безліч років, я зрозумів шо мій крах, то тільки мій крах. він розпочався, коли я вперше сказав важливе тобі, людині яку насправді зневажав; сказав, шо люблю, повірив сам,що люблю. повірив самотності:
це ніби переплутати кришечки на спеціях-- я заварив тоді найсолонішу каву. я мав знайти вихід. та тим виходом стала не ти.