І коли я тепер наодинці зі зболеним світом,
То регоче печаль і волає розбита душа.
А країна моя замерзає заквітчана цвітом,
Хвора з горя, беззахисна ніби маленьке пташа.

Бо утратила все – сподівання і світлу надію,
Де у вікна ізранку і сонце, і ніжне тепло.
Я другої країни, дідусю, придумать не смію,
Я хотіла, щоб в ній українське текло джерело.

Щоби вишні весною гуділи рясними хрущами,
Про які ще Шевченко писав у чужій далині.
Розтерзали державу, вивозять і вдень, і ночами,
І безвихідь в усьому, зарадити як тут мені.

Ти казав, мій дідусю, що кров українську не змішуй,
Бо з прадавніх часів кров ота протікає в роду.
І від того болить, що в колисці нащадок колише
Українця малого, а в долі чатує біду.

І чорнозему слід, що чорніє на труджених пучках,
Кожне зернятко в полі – то наші недоспані сни.
Садить разом зі мною картоплю маленька онучка,
А навкруг Україна... безкраї поля ярини.

17.12.08