Переклад новели "Vetro" Джованні Будзі (Giovanni Buzi)

Мене звати Сара. Мені шість років.
Мою маму звати Лучіа, тата – Даріо. Вони ласкаві до мене, і до моєї восьмирічної сестри Марини, і до чотирирічного брата Джуліо. Ми живемо у гарному будинку. Біля будинку – великий садок. Там багато дерев, зелена-зелена галявина і багато квітів. А ще в нас є ставок з червоними рибками. Вони хутко тікають, коли підходиш близько. А ще там живуть жабки, які кажуть «ква-ква», як сонце ховається за пагорбками і все довкола вкриває тінь.
По вечéрі мама веде мене до кімнати і одягає в піжаму. Надвечірок. Я в ліжку, мама загортає мене у ковдри і на трішки зостається зі мною. Читає казку, проводить рукою мені по волоссю, цілує мене і йде. Моя мама дуже хороша – вона не гасить світла – лампу з блакитного скла обіч ліжка. Я розглядаю стелю. Бачу дивні фігурки. Вони тягло рухаються. Ніби тіні червоних рибок на дні ставка. Вони тікають, коли хтось підходить близько, бо бояться.
Удень я багато граюся з сестрою і братом біля ставка. Мама каже, щоб ми були обережні і не підходили дуже близько, і ще – щоб ми не пхали руки до води, бо вона брудна і ми можемо впасти. Моєму брату Джуліо подарували на Різдво човник з вітрилом. Йому дозволили грати з ним у ставку: прив’язати нитку до човника і тягнути до протилежного берега. Моїй сестрі Марині подарували сумочку, всю таку кольорову, із губною помадою, із кремом для обличчя і очей, зі щіточкою і рожевим пластиковим дзеркальцем з блискітками. Вона дуже подовгу з тим усім бавиться, а потім дивиться на нас і питає, чи красива. Я завжди хитаю головою «так», хоча вона мені більше подобалася до того і навіть дуже сильно більше подобалася, бо з тим усім вона схожа на Луїзу, яка мені взагалі не подобається.
Луїзі 16 років. Вона каже, що вона «синьйорина» і чванлива, як індик. Так каже Іола. Іола – товстенька і люб’язна жіночка, яка постійно з нами вдома. Вона прибирає, готує їсти, а, коли дзвонять, йде відчиняти двері. Луїза приходить, лише коли мама і тато йдуть увечері в кіно, поїсти до друзів чи в якісь місця, про які ми не знаємо. Луїза їздить на мопеді. Якщо дощить, вона їде на автобусі, а потім вертається додому на таксі. У Луїзи довге біле волосся, вона завжди одягає міні-спідницю і їсть американські жуйки. Через це Іола каже на неї «неприведигосподь». Мама незгодна і навіть моя сестра каже, що Луїза непогана і що вона б дуже хотіла стати такою: висока білявка (зараз вона темна, як і вся наша родина) і носити спідницю, з-під якої «світиться святая святих», як каже Іола.
Мама каже, що Луїза бідна, тому приходить гратися з нами і дивитися, аби ми нічого не натворили. Іола теж каже, що вона бідна і яким місцем заробляє. Мама сварить Іолу і каже, що бідна дівчина не «місцем заробляє» і що, як Іола не припинить молоти дурниці, то її під те саме місце і викинуть.
Одного разу Луїза мені сказала, що приходить до нас увечері, бо хоче купити всі диски Мадонни і їздити на всі її концерти, а вони коштують силу силенну грошей. Іола ж каже, що вона «неприведигосподь» і навіть що вона «великекурво», бо мало того, що вона «з ранку до ночі крутить» заради дисків Мадонни, вона ще дещо робить… але Іола не хотіла нам казати, що саме. Вона тільки потерла пальцем під носом, ніби хотіла чхнути.
А я хороша. Я не псую іграшок сестри і, тим паче, братових. Я їх узагалі не чіпаю – в мене є мої. Мої іграшки не такі, як у брата і сестри. Я не люблю пластикових ляльок і роботів, собак із вовни і play station з відеоіграми. Мені подобаються скляні іграшки. Всі скляні. Лише скляні. І так завжди. Відколи я народилася. Перші свої іграшки я зламала. Батьки не знали, що й дарувати: я трощила все – ляльок і плюш, дзвіночки і музичні скриньки, резинових качечок для ванної та розмальовки. Батьки завжди були ласкаві зі мною, вони посміхалися і казали мені:
- Сара, чому ти не любиш іграшки? Дивись, які вони гарні! Дивись, яке миле плюшеве зайченя, яке воно ніжне! А ця лялька! Глянь, які в неї великі очі і яке гарне біле волосся! Її звати Сара! Як і тебе!
Я не відповідала. Я ніколи не відповідаю, навіть зараз. Мені подобається дивитись, спостерігати, але мені не подобається говорити. Я жодного разу не говорила відколи народилась. Мені не подобається. Батьки багато водили мене до різних дядь у білих сорочках. Вони обдивлялися мене, торкалися спини, просили казати «тридцять три», відкрити рот і ставили мені багато питань. Та я не відповідала. Ніколи.
Я не ходжу до тієї школи, де вчаться мої брат і сестра. Я ходжу до маленької школи, там менше діток. Нас усього десять. Вони мені дуже подобаються. Як і я, вони не люблять говорити. Мені подобається гратися з ними, але з тими, хто хоче, бо, наприклад, Тереза і Мірко ні з ким не хочуть гратися, а весь час сидять у кутку і навіть один з одним не граються. В цій школі є монахині. Вони такі старі, як Іола, але завжди одягають щось коричневе і носять білі хустки на головах. Їм не подобається Мадонна, та співачка, що подобається Луїзі. Одного разу вона прийшла по мене, а наступного дня маму попросили не відправляти її більше. Мама спитала, чому, а вони не відповіли. Лише злегка похитали головами, як ото іноді нам хитають, коли ми щось наробимо.
У школі в мене також є скляні іграшки. Я їх ношу в своїй вовняній сумці і нікому не дозволяю торкатися, навіть мамі. Перші іграшки, які мені давали батьки, я носила в руках, дивилась на них якусь мить, потім кидала на землю і більше не хотіла бачити. Так було до мого першого дня народження. Тітка Маріза подарувала мені намисто зі скляними перлинами і… диво! Я не кинула його на землю, навпаки, ледве я побачила його, я простягла руку… за кілька сантиметрів від намиста я завмерла. Я відчула тепло, таке, як коли опускаєш руку в теплу воду ванної.
- Дивись, їй подобається! – сказала мама татові.
- І це зламає, – відповів він.
Та я не ламала. Я торкалася, взяла в руки і ніхто б не забрав його в мене. Навіть зараз це намисто в мене на шиї. Воно таке красиве!.. скляні різнокольорові перлинки; я годинами задивляюся на них, пропускаю крізь пальці. Мені подобається, бо намистинки холодні, прозорі і крихкі. Якби кинути їх на підлогу, вони б потрощилися. Та я не хочу трощити їх, я хочу вічно носити їх на шиї. Час від часу я беру одну намистинку і впритул підношу до зіниці: як це прекрасно! Все забарвлюється зеленим, синім, жовтим, червоним… всі кути заокруглюються і наче тонуть у морі. Напевно, так бачать рибки, коли пірнають на дно ставка і подовгу чекають там поки люди чи інші загрози зникнуть.
Одного разу Іола кричала на Луїзу, казала «шльондра» і щоб її ноги не було в цьому домі. Луїза відповіла, що Іола каже так, бо вона стара відьма і її ніхто таку страшну не хоче. Іола ще дужче розгнівалась і жбурнула в Луїзу тарілку, але влучила в вазу і все побилося.
Мене це дуже засмутило, бо хоч ваза й не була моєю іграшкою, та вона була скляна. Я підійшла до шматочків і почала підбирати їх із землі, класти в сумку до інших іграшок: до прозорого коника з гривою і зеленим хвостом, до кольорового браслета, до скляної синьої кульки, до усміхненої ляльки, до жовто-білої квітки. Завбачивши, що я збираю шматочки, Іола підійшла і сказала не торкатись, бо я могла поранитися. Вона б мала знати, що скло мені не шкодить, що скло – мій друг. Вона забрала в мене сумку і вийняла шматочки скла. Увечері Іола сказала мамі більше «ніколи» не впускати Луїзу в дім.
- Чому? – запитала моя мама.
- Синьйоро, послухайте мене, так буде краще.
- Але чому? – повторила мама. – Ти щось знаєш?
- Нічого напевно, але так буде краще для всіх.
- Ти що на це скажеш? – спитала мама у тата.
Мій тато дуже хороший, він високий і сильний, темноволосий, із зеленими ясними очима, як у мене.
- Роби, як хочеш, – відповів він. – Мені здається, вона хороша дівчина. Та, якщо хочеш взяти когось іншого, бери. Лише не змушуй мене цим займатися.
Мій батько – пілот літака. Одного разу мама показала мені, як у небі летить маленький-маленький літачок. Я не бачила його, та досі певна, що він там був, а в ньому – тато – мама ніколи не обманює.
- Помахай «па-па» татку, – сказала мама і взяла мене за руку.
Я помахала «па-па», дивлячись угору. Хтозна, чи бачив нас тато, він був так далеко.
Хтозна, чи зараз він нас бачить, він так далеко.
Ми не знаємо, де тато. Він утік з Луїзою. Він не вертався додому. Мама каже, що він працює і скоро повернеться. Іола більше нічого не каже. Мій брат Джуліо каже, що коли виросте, то зробить, як тато: поїде довкола світу, плаватиме у всіх морях і знатиме кожен острів. Моя сестра Марина каже, що тато правильно зробив, що втік із Луїзою, бо вона молода і гарна, а мама – стара і страшна. Коли я почула це, то хотіла кричати, що все неправда! Що Луїза страшна і стара, а не мама. Але я не розмовляю, ніколи не розмовляла. Я сиділа тихо, а потім простягла до сестри руку з сумкою. Я хотіла вдарити її в обличчя, але не вдарила. Ні за що в світі я б не ризикнула зламати хоча б одну скляну іграшку. Я пішла шукати маму. Я обдивилася весь будинок і не знайшла її.
Де вона поділася? Коли батько поїхав, вона більше не ходила на роботу. Вона завжди сидить удома, зрідка – в садку. Іола каже, що у мами болить голова, тому в неї завжди червоні очі і вона з нами не говорить.
Я шукала її навіть у льоху та на горищі. Ніде не було. Де ж вона? Я вийшла в садок і побачила довкола ставка брата, сестру, Іолу та інших людей… хто вони? Що вони роблять?
З дороги чувся гуркіт сирен і сині промені все мерехтіли й мерехтіли. Здавалося, мене ніхто не помічає. Я підійшла до ставка і побачила маму. Вона плавала у воді обличчям донизу. Що вона робила? Я злегка усміхнулася; я зрозуміла! Вона дивилася на рибок, на тих червоних рибок, які завжди ховаються, коли хтось підходить. Мама вигадала, як дивитися на них зблизька. Яка молодчинка! Вона б і мене навчила так гратись… Іола помітила мене, взяла на руки і понесла в будинок. Ну чому не можна лишитися? Чому?

***

Мама теж кудись поїхала. Іола каже, що вона скоро повернеться, що вона пішла шукати тата і вони повернуться удвох. Але я знаю, що це не так. Тато з Луїзою десь на Південних Морях, як каже мій брат, а мама внизу з рибками. Вона на дні ставка і їм там весело. Я лише одного не розумію: чому вона не взяла мене з собою? Одного разу я побачу її, вона посміхнеться з води і покличе мене з собою.
Не знаю, чи піду я. З того часу, як мама в ставку, я вигадала чудову гру! В неї напрочуд легко гратися, ви теж можете спробувати. Це робиться так: сядьте на стілець у своїй кімнаті, не ворушіться, зберігайте тишу і думайте про скло. Потім подивіться на якийсь предмет, на будь-який. Коли я гралася вперше, то дивилася на рамку фотографії. Я дивилась на неї і сильно-сильно думала про скло. Ви не повірите, але рамка за кілька хвилин стала скляною. Те ж саме я робила з іншими предметами: з шафкою, з килимком, з подушкою, з дверима, зі стінами, зі стелею… Скло, все ставало скляним! Прозорим, як шматочки криги в апельсиновому соку, тендітним, як квіти в садку, гарним, як безхмарне небо.
Сьогодні мені майнула чарівна думка! Увечері, коли Іола вкладе мене в ліжко, коли всі поснуть, я сяду посеред кімнати і перетворю все на скло. Все.
Моя кімната вже повністю прозора, але у брата й сестри ще ні, і пуста кімната моїх батьків ще ні, і кухня, і вітальня… Я все перетворю, все. Навіть садок, дерева, хвіртку, дорогу, місто, школу, монахинь, пагорби, небо, місяць.
Буде гарно. Буде неймовірно прекрасно. Іола з братом і сестрою теж стануть холодні та нерухомі, як скло, і навіть я. Та найкрасивішим буде прозорий ставок, червоні рибки і мама серед них.
Нарешті ми знову побачимо одне одного.