ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2024.12.08 19:58
Сльота думок, сльота людського духу.
В багнюці перемішано усе.
Порушення в природі ритму й слуху
Розлами невідступні принесе.

В сльоті змішалися людські надії,
І збляклі, збанкрутілі прапори,
І вижовклі у забутті події

Євген Федчук
2024.12.08 14:18
Хлопці на толоці грали у футбол.
І Василька також грати запросили.
За м’ячем по полю він ганяв щосили,
Хоча й не спромігся ще забити гол.
Ще й перечепився і на землю впав.
А там залізяка із землі стирчала.
Вона йому руку до крові зідрала.
Тож він д

Ігор Терен
2024.12.08 13:48
А мир за території – облуда,
але на це готові... зокрема,
і лизоблюди,
з’їхавші із глузду,
і гонорове горе без ума.

***
А до непіду першого повільно

Віктор Кучерук
2024.12.08 05:22
Уже я ніколи, напевно, не зможу
На мить загубитись в юрбі перехожих,
Бо, мов за весільним святковим кортежем,
Повсюди за мною уважно хтось стежить,
І навіть у сховках колись потаємних
Хильнути небаченим – справа даремна.
Уже неможливо котрусь поко

Микола Соболь
2024.12.08 05:15
Стоїть корчма, за рогом церква
і тут і там шукають втіх.
Моя зламалась табакерка,
хоча курити, кажуть, – гріх,
налляй вина по самі вінця,
я Дике Поле скрізь пройшов.
Несу з країв тих зґарду жінці
за її віддану любов.

Микола Дудар
2024.12.07 22:14
Судячи з того, що я вже дідусь
І гожий до кожних обставин
Лякай не лякай — я не боюсь
А ні камІнь, а ні заграви…
Судячи з того, що поруч «Амінь»
Чекає на згоду розправи
Каменем вляжусь поміж камінь
Тільки б ковток мірної кави…

Борис Костиря
2024.12.07 20:08
Час стікає по крапельці
і йде війною.
Він невідчутний,
але здатний руйнувати замки.
Час тече тихим струмком,
але залишає по собі руїни.
Пісок часу залітає
у найменші шпарини,

Іван Потьомкін
2024.12.07 17:40
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од

Микола Дудар
2024.12.07 12:01
Шматок сальця до первачка
Із огірочком, житнім хлібом
І в дружній ролі дивачка
Я заспокївся вже ніби
Та щось шкребе хитає більш
Як було змовлено до цього
У тому, де рождався вірш
Посеред вистрибом в дорогу…

Сергій Губерначук
2024.12.07 11:44
Живучи у театрі,
де сцена гортає героїв,
де волосся і грим
насувають на образ печать,
я люблю перевтілитись
в те, що не зветься – собою,
і не можу від імені тих
не звучать.

Віктор Кучерук
2024.12.07 07:43
Хижий ворон крумкнув хрипко
І побачилось мені,
Як знялись мерщій куріпки
З придорожніх бур’янів.
Не вдалось поласувати
Зграї зернами, адже
Корм пташиний ворон-тато
Воронятам стереже.

Микола Соболь
2024.12.07 04:32
Зорі крізь сито просію
дрібненькі, крупнішенькі, ці.
Маю останню надію,
спечуться на ранок млинці.

Будуть. Дитині на втіху.
Молімося Богу натще.
Хай від дитячого сміху

Володимир Бойко
2024.12.06 20:19
Нехай Миколай нам тепло принесе,
Що душі й серця зігріває
І геть забирає мерзенне усе,
Що жити усім заважає.

В безодню хай котяться зорі з Кремля
І лихо в наш край не поверне,
Хай світ очищається від москаля

Борис Костиря
2024.12.06 19:53
Нескінченний туман бездоріжжя
Поведе в невідомі шляхи.
Потонули думки на узвишші,
Де спочили прадавні гріхи.

Спотикаючись, йду у неволю,
Де пізнання загрузло в пісках.
Розчинивши в озерах недолю,

Галина Кучеренко
2024.12.06 18:54
Війною й смертю пахне голуб миру.
Напившись зранку крові немовлят,
Він не ховає закривавлену сокиру -
Це аргумент його, його штандарт,
Убивча «мироносна» міра.

Бравада неупинного терору,
Щоб втриматись на панівних місцях,

Іван Потьомкін
2024.12.06 17:32
Як по росяній траві йде дівча.
На голові несе глечик молока.
Співа з птаством – не змовка.
А ще так собі мудрує:
«Ось як грошики вторгую,
То сьогодні ж, до обіду,
Куплю крашанок в сусіда.
Треба трішки почекать
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Новини):

Артур Курдіновський
2023.12.07

Біла Марія Біла Марія
2018.01.02

Олександр Сушко
2017.03.14

Ірина Бондар Лівобережна
2016.03.25

Марія Антропова
2015.04.08

Любов СЕРДУНИЧ
2014.03.11

Ольга Дмитраш
2014.03.10






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Майстерень Адміністрація / Новини (Поезія)

 Злочини імперського ставлення до всього Українського
Образ твору Напевно потрібно постійно тримати в голові, що таке відбувалося, аби воно не повторилося знову.

Деякі зі злочинів імперського ставлення до української мови, української культури, а відтак і до українського народу.

Дещо із хроніки безперестанного нищення.
1718 рік - спалено бібліотеку Києво-Печерської Лаври, де зберігалася історія України.
1720 рік – Указ Петра І про заборону друкування книжок УКРАЇНСЬКОЮ мовою;
1721 рік – знищення Чернігівської друкарні;
1755, 1766, 1769, 1775, 1786 рр. – заборони Петербурзького синоду друкувати УКРАЇНСЬКІ книжки;
1764 рік – інструкція Катерини ІІ про посилення русифікації України;
1769 рік – Указ синоду про вилучення в населення УКРАЇНСЬКИХ букварів. УКРАЇНСЬКИХ церковних книг;
1784 рік – русифікація початкової освіти в Україні;
1768 рік – заборона церковних відправ УКРАЇНСЬКОЮ мовою;
1817 рік – закриття К-Могилянської академії;
1862 рік – закриття УКРАЇНСЬКИХ недільних і безплатних шкіл для дорослих;
1863 рік – циркуляр П.Валуєва про заборону друкування книг УКРАЇНСЬКОЮ мовою;
1869, 1886 роки – Укази царату про доплати чиновникам за успіхи в русифікації;
1876 рік – Емський указ про заборону ввезення до Російської імперії будь-якої УКРАЇНСЬКОЇ літератури;
1881 рік – заборона виголошення церковних проповідей УКРАЇНСЬКОЮ мовою;
1888 рік – заборона хрещення дітей УКР.іменами.
1895 рік – заборона УКРАЇНСЬКИХ книжок для дітей;
1903 рік – заборона УКРАЇНСЬКОЇ мови на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві;
1907 рік – репресії проти діячів УКРАЇНСЬКОЇ культури;
1914 рік – заборона святкування 100-річного ювілею Т.Шевченка;
1914 рік – указ Миколи ІІ про скасування УКРАЇНСЬКОЇ преси, розгром Товариства "Просвіта", зруйнування бібліотеки наукового товариства ім... Т.Шевченка, депортація багатьох свідомих УКРАЇНЦІВ до Сибіру;
1921-1923 рр. – перший голод в Україні. Загиблих 1,5 млн УКРАЇНЦІВ;
1929- 1930 рр. – перша фаза колективізації та "розкуркулення". Виселення сотні тисяч
селян до Сибіру та на Далекий Схід;
1930 рік – ліквідація УАПЦ, арешт митрополита М.Борецького та інших церковних діячів;
1930 рік – судовий процес у Харкові над 45 -ма діячами УКРАЇНСЬКОЇ науки. Культури, УАПЦ за належність т.зв. "Спілки визволення України";
1932-1933 рр – організація більшовицьким режимом штучного голоду в Україні, унаслідок якого загинули не менше 8 млн. УКРАЇНЦІВ;
Ще не вивітрився трупний сопух в українських хатах, як з Росії в Одеську, Донецьку, Харківську і Дніпропетровську області тільки в грудні 1933 року примусово переселили 21736 сімей (хазяйств).
1933 рік – погром УКРАЇЦІВ на Кубані;
у грудні 1933 року Сталін забороняє на Кубані українську мову - в школах, на радіо, у газетах. І не стало українців. За переписом 1926 року на Кубані їх проживало 61.5 %, а за переписом 1939 року залишилося всього 4%!
1934-1941 рр. – знищення архітектурно-культурних пам'яток у різних містах України. Арешт і страта 80% УКРАЇНСЬКОЇ інтелігенції;
1937 рік – масовий розстріл ув'язнених на Соловках УКРАЇНСЬКИХ письменників та інших діячів УКРАЇНСЬКОЇ культури (до 20-річного ювілею жовтневого перевороту);
1938 рік – впровадження російської мови як обов'язкової в УСІХ школах України;
1939-1941 рр. – широкомасштабні репресії органів НКВС проти УКРАЇНЦІВ західних областей;
1944 рік. За наказом №0078 від 22.06.44 року, підписаним Берією і Жуковим, усіх українців потрібно було вислати з України "в отдаленные края СССР". Цей план не здійснили завдяки УПА, яку більш як десять років не могли здолати ні фашисти, ні дивізії НКВД - злякалися загальноукраїнського повстання.
1946 рік – ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування всього церковного життя Рос.православній церкві. Арешт митрополита Й.Сліпого і засудження його на довгих 18 років;
1947-1949 рр. – чистка серед УКРАЇНСЬКИХ культурних кадрів, звинувачених в "українському буржуазному націоналізмі";
1949 рік – скасування греко-католицької церкви на Закарпатті;
1951 рік – погромні статті в московській газеті "Правда" з різкою критикою вірша В.Сосюри "Любіть Україну" та лібрето опери "Богдан Хмельницький".
1958 рік Постанова Пленуму ЦК КПРС спрямована на посилення русифікації України (необов'язковість вивчення української мови в школі);
1961 рік – прийняття програми КПРС, яка проголошує "злиття націй" і подальшу русифікацію;
1964 рік – умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР у Києві - Москва санкціонувала підпали приміщень Бібліотеки АН УССР та інших бібліотек, де зберігалися архівні довідки, щоб остаточно знищити останні докази українського коріння.
1965 рік – перша повоєнна велика хвиля арештів УКРАЇНСЬКИХ діячів;
1972 рік – друга велика хвиля арештів інтелігенції в Україні;
1977 рік – арешт членів Української Гельсінської групи;
1978 рік – Директива колегії міністерства освіти УРСР про удосконалення вивчення російської мови (посилення русифікації);
1979 рік – нові арешти УКРАЇНСЬКИХ діячів і засудження їх до максимальних строків ув'язнення в таборах суворого режиму;
1979 рік – вбивство молодого талановитого композитора В.Івасюка1980-1981 рр. – нові арешти УКРАЇНСЬКИХ діячів;

І так далі, з насильницькими смертями і Симоненка і Стуса, і сотень, а то й тисяч відомих і маловідомих кращих українців...

Географія геноциду українців

30 червня 2010 у Кобзарській світлиці Українського Дому відбулася презентація унікального картографічного видання "Україна. Голодомор 1932-1933".

Це перша карта присвячена Голодомору. На ній можна побачити місця поховань жертв Голодомору і пам`ятні знаки. На ній також показані "чорні дошки" – спеціальний позасудовий репресивний захід за "невиконання хлібозаготівель". Тут же є додаткові карти: "Смертність від голодомору" зі шляхами переселення у вимерлі райони України громадян з Росії та Білорусії, і карта "Селянські заворушення (1930 р.)", де позначено райони селянського опору колективізації. Карта ілюстрована фотографіями та доповнена текстом " Голодомор 1932-33 років у Україні: причини і механізми геноциду".

Карта ”Україна. Голодомор 1932-1933”

Видання з`явилося завдяки ініціативі Державного науково-виробничого підприємства "Картографія" та за підтримки Українського інституту національної пам`яті. Як заявляють видавці, карт такого типу ще не випускалося. І до цього часу Голодомор, як історична тема, зовсім не був представлений на картографічних виданнях.

За словами директора видавництва “Картографія”, доктора картографічних наук Ростислава Сосса , ідея створення такої карти народилася в Єревані:

– У 2006 році, під час перебування в Єревані на конференції картографічних служб країн СНД українська делегація ознайомилася з меморіалом жертвам геноциду вірмен початку ХХ ст. Нам роздали невеличкий буклетик, де була розміщена карта геноциду. Тоді й з`явилася ідея, щоб нам у Україні створити щось аналогічне. Ми отримали з 26 регіонів України докладну інформацію, перелік близько 7 тисяч пам`ятників і близько 4 тисяч фотографій цих об`єктів. Деякі матеріали нас просто вражали своєю якістю. При чому найпершими ми одержали матеріали від Донецької області.

Ростислав Сосса

Картографія має специфічну мову, перевагою якої є наочність. Інформація, нанесена на карту, легко сприймається, замінюючи десятки сторінок густого тексту. Проте докладної інформації, скільки в якому населеному пункті померло людей від голоду, сьогодні, на жаль, немає.

У цій роботі автори ставили перед собою завдання пропагандистського плану: створити карту, яка була б вшануванням пам`яті жертв, які забрав Голодомор.

Голова українського інституту Національної пам`яті Академік НАН України Ігор Юхновський розповідає про важливість такої карти:

– Голод 1932-1933 року є геноцидом української етнічної групи селян, так як це сказано у висновку суду, який відбувся в Україні. Занесення населеного пункту на "чорну дошку" означало оточення його озброєними загонами, через що цей пункт ізольовувався від зовнішнього світу і був приречений на вимирання. Справді, до кінця 32 року по всій Україні, в усіх населених пунктах було забране зерно. Це саме було зроблено і в інших місцях СРСР. Але першого січня Сталін виступає зі зверненням спеціально до селян України з погрозою: вони мусять віддати заховане зерно, інакше їх покарають. І тоді, по всій Україні водночас почалося відбирання їжі в домівках. Саме їжі, з каструль, з мисок, що зрештою призвело до масової загибелі. Ця дія була виконана одночасно по всій Україні, тобто це могло бути зроблено тільки організовано. За комуністичних часів навіть уві сні накази інколи виконувалися дуже докладно.

Ігор Юхновський

За даними Інституту Демографії Національної Академії Наук, найбільша смертність від голоду почалася навесні 1933 року і досягнула свого апогею в червні 1933 року. За їхніми даними, тільки в червні 33 року померло 1 млн. 200 тис чоловік. за травень – 800 тис. чоловік. За ці та наступні місяці померло 3 млн. 200 тис. чоловік. Це справді був геноцид.

– І мені було сумно, що наш шановний президент, – каже Юхновський, – коли він був у Стразбурзі, не мав повних даних про те, що відбулося в Україні в травні 33-го року. Тому він сказав, що не було геноциду. Канцелярія Президента і уряд мають дуже ретельно готувати дані для високих людей України, коли вони виступають на такі серйозні теми. Я глибоко вдячний нашим шановним картографам, що вони зробили цю карту. Вона складається з багатьох різних елементів, де підкреслюються не тільки ті пам`ятники Голодомору, ті місця, де були чорні дошки, але на цих картах можна знайти заселення України росіянами, білорусами, їхніми сім`ями після того, коли повимирали українські родини. Від Голодомору найбільше постраждав південь України. Цілі села були мертві, і в ці мертві села привезли нових людей, нові сім`ї. І коли, наприклад, у Верховній Раді ставало питання про те, щоб затвердити закон про визнання Голодомору геноцидом, я просив керівників групи Регіонів про те, щоб все-таки проголосували за цей закон. Вони сказали мені, що частина депутатів проголосує, а частина не проголосує, бо ці депутати з тих регіонів, які були заселені новими людьми.

Випуск такої карти є дуже важливим явищем, яке має нагадувати нам усім, що ми справді є безсмертна нація, нація, яка пережила страшні катаклізми. Здається, що якоюсь неймовірною, нелюдською навалою відбувалося нищення нації. Другий геноцид, спіткав нас у Другу Світову війну. Українці понесли величезну кількість жертв. Якщо на фронті загинуло від 3,5 до 4,1 млн. людей, то цивільних осіб загинуло 4,5 млн.

– І якщо ви запитаєте мене, – звертається директор інституту Національної пам’яті, – чому так було? Я скажу вам: тому, що ми жили на своїй землі, але не в своїй державі. І тому, коли тепер ми маємо свою державу, нація повинна розуміти її надзвичайну цінність для свого існування. Кожен українець повинен знати, що його матеріальне, моральне, економічне і навіть фізичне виживання може бути забезпечене лише в Українській незалежній державі.

На жаль, таке важливе видання було видано тиражем лише 3 тисяч примірників. Видавці мають надію, що держава зможе профінансувати перевидання карти більшим накладом, аби хоча б один її примірник був у кожній бібліотеці.

Ольга Фіщук постiйна адреса статтi: http://culture.unian.net/ukr/detail/189011

Як боролися з українською мовою останні 100 років?


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2010-05-30 13:37:38
Переглядів сторінки твору 11945
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (0.591 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0.591 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.776
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2017.03.02 00:05
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2010-05-30 13:46:10 ]
Аналізуючи всі потуги тих, хто нищить українське задля російського, приходиш до одних і тих самих рядків, -
і до "умом Россию не понять", хоча "давно пора, ядрена мать, умом Россию понимать", і до

"Такая сласть,такая грязь,
Но как приятно в эту грязь упасть!
Упиться славой и вином,
Устроить миру росдурдом..."

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юрій Сидорів (Л.П./М.К.) [ 2010-05-30 15:45:27 ]
Якщо немає можливості щось змінити, то треба змінити щось інше. В даному випадку можна додати нові дати до хронологічного стовпчика.
Вже є, що.
АР Крим зробив помітний крок.
Я не виключаю того, що за почуту з уст когось з нас українську мову там битимуть. Причім не втомлені люди, яки повертаються від своїх токарних верстатів або магнетронів, а сучасна молодь. Я навіть трішки зрадів тому факту, що відпочинок у Єгипті, де на тебе дихають, як на скло, щоб протерти, або дивляться, як на пана, щоб прислужитись, не дорожчий за кримський. І чому так? Чому радію? Тому що і восени куди-небудь завіюсь - до берегів Середземного моря? Чому там немає ніякого руху на захист англійської мови, якою я з задоволенням там спілкуюсь?
Приблизно так, як за матеріалами інтернет-видань робиться на Сході нашої держави.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юрій Сидорів (Л.П./М.К.) [ 2010-05-30 15:47:25 ]
"Приблизно так, як за матеріалами інтернет-видань робиться на Сході нашої держави."
Цей рядок стосувався биття по мордасам.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2010-07-05 16:08:35 ]
Олег Медведєв

Якби моя бабуся встали. Про ті часи, коли на Донбасі жили люди, які не вміли говорити російською


На світанку чистого четверга або страсної п'ятниці (зараз вже точно не пригадаю) 1994 року привидівся мені сон. Ледве-ледве благословилося на день, як у відчинену кватирку пурхнула блакитна кулька, облетіла по периметру кімнату й - геть на вулицю.

Чи то кулька була настільки яскравою, чи сновидіння надто експресивне, я прокинувся. Вікно дійсно відкрите, на дворі вже майже розвиднилося й знати перші промені сонця...

Того дня я вже так і не заснув, і лише в суботу - день традиційного візиту до телефонної будки, через яку тримався зв'язок з батьками, дізнався, що саме в ті години!!!, коли блакитна кулька кружляла моєю кімнатою, за тисячу кілометрів віддала Богові душу моя бабуня Марфа.

Зранку вона полила город, потім пішла до хати, всупереч багатолітній звичці не зачинила за собою двері на ключ, завісила вікно чорною рядниною, застелила у диван білим простирадлом, лягла та й померла.

Для неї то була щаслива подія, бо шість років по смерті діда бабуня провела в постійних молитвах, в яких благала лише про одне - земну смерть. Тут вона прожила з дідом шістдесят років, і хотіла якомога швидше з'єднатися з ним в кращому із світів.

Не велике я цабе, аби хтось, крім мене самого, мусив цікавитися життям та смертю моїх пращурів. Але річ у тім, що разом з бабунею Марфою та її поколінням на Донбасі тихо сконала місцева українська стихія.

На момент проголошення незалежності України маховик русифікації на Луганщині та Донеччині набрав таких обертів, що зупинити його вже неможливо. Сьогоднішні тамтешні російськомовні, які українську в принципі біль-менш розуміють, але не практикують, значною мірою - правнуки та праправнуки народжених на рубежі позаминулого та попереднього століть, які взагалі не говорили російською. Бо не вміли, бо не знали.

За кілька поколінь ситуація помінялася докорінним чином. Я бачив на власні очі, як від генерації до генерації мінялася місцева мовна практика - принаймні, цей мій досвід ґрунтується на історичному матеріалі тієї частини Донбасу, яка межує із Слобожанщиною.

Так от, моя бабуня Марфа другу частину свого віку - з початку 50-х до середини 90-х - прожила на Північному Донбасі, куди переїхала із Південної Слобожанщини, але так і не навчилася російської.

За будь-яких обставин, мовою її спілкування була українська - і далеко не суржик, як я можу її оцінити по пам'яті, а слобожанський діалект української. Мова бабусина була близькою до тієї, якою писав Квітка-Основ'яненко, і такою вона передала її у спадок мені.

На відміну від старших брата та сестри, яких швиденько русифікували в дитячому садочку, я ріс домашньою дитиною, тому значну частину часу проводив під наглядом або (частіше) маминою мами, моєї іншої бабуні Надії, або рідше - баби Марфи. Відтак я був приречений на товариство їхніх подруг та друзів, народжених десь так з 1900 по 1920 рік.

Щовечора баби, попоравшись на городах, збиралися групами та групками на посиденьки - обговорити справи присутніх та особливо перемити кістки тим, хто сьогодні не прийшов.

На великі свята, як радянські, так і релігійні, на вулиці накривався спільний стіл, за яким збиралися десятки людей. Випивали. Закусювали. Співали пісень - звісно, українських.

Офіційною та неофіційною мовою того вже більше ніж літнього на той момент донбаського товариства була, уявіть собі, абсолютно бездержавна на той момент українська.

Останньою з того покоління на моїй рідній вулиці років зі п'ять тому, подолавши дев'яностолітній рубіж, померла баба Василина. Її син ще в шістдесятих роках переїхав кудись у російську глибинку, народив купу російськомовних дітей, які, гостюючи щоліта на Донбасі, стали моїми друзями дитинства, а їхня власна бабуся не змогла перейти з ними на російську.

Ті діди й баби були здебільшого неписьменними, бо їхній шкільний вік випав на часи царату, або на той період радянської влади, коли на селі не було ще ані колективізації, ані культурної революції. Їхні кар'єри розгорталися або в шахтних забоях або на колгоспних ланах та власних городах.

В їхні голови ще не вбили, ніби російськомовність є ознакою культурності, а українська - мова селюків, аби подати худобі їсти, або поговорити між собою в хаті, але вже точно не для того, щоб шокувати освічену громадськість в заводському клубі. Тому вони спокійно говорили собі рідною та природною з діда-прадіда мовою.

А от вже по їхніх дітях, поколінню моїх батьків, радянська пропаганда пройшлася як слід. А ще за два-три покоління українська мова з широкого вжитку зникла взагалі. Зараз, буваючи у батьків, часто бачу стовідсотково російськомовних онуків, або й правнуків, які вже навіть і не пригадують, або й не знають, що їхні недалекі пращури говорили зовсім іншою мовою.

Тому мене ніхто і ніколи не переконає, що на Донбасі не було русифікації.

А написати цей невеликий "есей" змусила мене кілька місяців тому Ліна Костенко - променями "Гіацинтового сонця":

Старесенька, іде по тій дорозі.
Як завжди. Як недавно. Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здоров'я, де тепер воно?

І знов іде... Зникає за деревами. ..
Світанок стежку снігом притрусив.
Куди ж ти йдеш? Я жду тебе! Даремно.

Горить ліхтар - ніхто не погасив.
Моя бабусю, старша моя мамо!
Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я тобі скажу словами,
Що ти в мені повік не одболиш!
Земля без тебе ні стебла не вродить,
і молоді ума не добіжать!

Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,
і насіння у вузликах лежать!
Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни,
А ті казки, те слово, ті сади,

І так по крихті, крихті Україна
іде з тобою, Боже мій, куди?!

Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!
Ще й час є в тебе, пізно, але є ж!
Зверни додому з білої доріжки,
Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.
Тоді був травень, а тепер зима.
Зайшла б, чи що, хоч сльози втерла.

А то пішла, й нема тебе, й нема...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2010-11-26 09:56:55 ]
Чому в Україні у 20-х та 40-х роках був Голод?

«Ельцин, заставь хохлов накормить Москву!»
Гасло 90-х років

УНІАН багато писав про Голодомор 30-х років. Але я спробував дослідити, чому був голод у 20-х роках? І чому був у 40-х? Перша світова війна прокотилася тяжким тараном через Україну, фронти переорали снарядами нашу землю. Люди були пограбовані, господарства знищені, але голоду, від якого гинули масово люди, під час війни таки не було. Чому ж тоді виник голод після неї?

Битви першої світової війни не відбувалися власне на російських землях, втім із захопленням в Росії влади більшовиками в містах європейської Росії настав голод. У грудні 1917 року Совнарком РФССР під керівництвом В. Леніна «підрахував», що в Україні є 500 000 000 пудів «надлишків зерна», це біля 750 тисяч тонн. (Ленинский сборник, т. XVIII с.83)

Бачите, більшовики не мали ані орбітальних сателітів, ані Інтернету, однак у Петрограді за тисячу кілометрів від України просвітили наші магазини у кожного господаря, зважили і підрахували наше зерно!

20 грудня 1917 року Ленін призначає Георгія Орджонікідзе надзвичайним комісаром «району Україна» (!?), який в січні і лютому 1918 року їздив до Харкова, Катеринослава, Кіровограда, Одеси, Миколаєва, Херсона, Полтави з продзагонами і керував грабежом тих «лишків зерна» і висилкою їх до Росії. Товариш комісар мусив добре потрудитися, бо 3 лютого 1918 року Ленін пише йому: «Від душі дякую за енергійні заходи в продовольчій справі. Продовжуйте, ради бога, з усієї сили добувати продовольство, організувати спішно зсипку хліба, щоб встигнути налагодити постачання до бездоріжжя» (див: В.І.Ленін, твори, т.35, с.267).

А було за що дякувати «комісару району Україна». Він наказав, щоб у містах Харківської області не робили запасів більше, ніж на два тижні.

У грудні 1917 року і січні 1918 року тільки в Ізюмському повіті було реквізовано і відправлено в Росію 740 000 пудів зерна (приблизно 1200 тонн). («Продовольственное дело» №34/1918).

23 січня 1918 року Нарком по продовольству повідомляв Леніну, що з Полтавської області на 18 січня відправлено до Петрограда 30 вагонів пшениці, у Москву – 30 вагонів пшеничного і житнього борошна і по 20 вагонів – в Новгородську, Смоленську і Володимирську губернії. 18 січня 1918 року з Чернігівщини відправлено до Петрограда і Західного Фронту 140 вагонів цукру. З 18 лютого по 9 березня 1918 року тільки з Херсонської області до Росії вивезено 1090 вагонів збіжжя.

Дуже цікаву статистику про вивіз хліба з України до Росії знаходимо в телеграфних повідомленнях комісара Харківського залізничного вузла: 19 лютого 1918 року відправлено 2 потяги; 20-го – 2 потяги; 21-го – 2 потяги; 22-го - 7 потягів; 23-го – 3 потяги; 24-го – 3 потяги; 26-го – 2 потяги в складі 75 вагонів; 28-го – 30 вагонів продовольчих вантажів у Московську, 50 вагонів – у Петроградську і 154 вагони – у північні губернії. 1 березня 1918 року до північних губерній відправлено 40 вагонів, до Москви - 23 вагони борошна, вагон круп і вагон консервів.

Усі ці відомості я скопіював з відкритих архівних документів Росії.

Цей перелік можна продовжити, але і подані документи засвідчують про обсяг грабежу України більшовиками. Річ зрозуміла, що в потребі одна держава допомагає другій. Але це робиться на основі міждержавних угод і договорів. У даному випадку такі угоди повинні були укладатися між РФСРР і УНР. Але цього не сталося. Московські більшовики військовою силою на території іншої держави УНР реквізували продовольчі продукти – зерно, борошно, цукор, крупи та інше. Для реквізиції хліба у селян більшовики Леніна створили спеціальні військові загони переважно із «рабочих і матросів» братньої Росії. Перший такий «продзагон» вирушив із Харкова вже 16 грудня 1917 року в район Сумщини. Збройні сутички при реквізиції виникали в околицях Донбасу і великих промислових міст.

Насильницьке відбирання продовольства в Україні більшовиками швидко довело до впровадження в Україні карткової системи у містах. Спочатку на людину, яка працювала фізично, норма була півтора фунта хліба, на всіх інших – по одному фунту (фунт - бл. 400 г.) Отже, за два місяці відбору хліба в Україні, де було «500 мільйонів пудів хлібних залишків», розпочався голод. У двадцяті роки ХХ століття Україна (УСРР) увійшла пограбована, обікрадена «старшим братом» і то не лише з хліба, а також і сакрального майна. За декретами Леніна з 1918 і 1922 років про так звану секуляризацію і реквізицію церковного майна, в Україні пограбовано і продано за кордон церковних цінностей на суму вісім мільярдів доларів за тодішнім курсом (див: В. Самохвалов. КПбУ у боротьбі за відбудову народного господарства в 1921-1926 р.р.). Немало вивезено його в Росію і досі не повернуто. Предмети духовно-культурної, історичної тисячолітньої спадщини, створені генієм нашого народу, було пограбовано.

Отже, слід відзначити, що творцем голоду в Україні був Совнарком РФСРР на чолі з Леніним. Сталін мав доброго учителя, він тільки удосконалив ленінську систему і поширив дію на всі території, де проживали українці, – (подивись на етнографічну карту розселення українців того часу, у тому числі на граничні повіти в південних областях РФ, Приволжя, Придоння, Кубані, а також Казахстану, на, так званий, Сірий Клин). Окремі дослідники голод у 1917 – 1922 роках назвали прелюдією Голодомору 1932-33 років. Голодомор тридцятих років ХХ ст. широко досліджений українськими і зарубіжними істориками, тому у цій статті не обговорюється. Але, при нагоді, тим, хто заперечує Голодомор, треба згадати одну цифру, яку навів син Йосифа Сталіна Яков Джугашвілі в розмові з польськими офіцерами-в’язнями німецьких концтаборів 1943 року в розмові про трагедію Катині. Він сказав: “Чого ви кричите за якихось 4 тисячі людей? У тридцятих роках в Україні від голоду загинуло три з половиною мільйони людей - і всі мовчать”. Як бачимо, навіть син Сталіна був поінформований про трагедію в Україні. А що подав «тільки» 3,5 мільйона жертв, то вже питання сталінської статистики. Тут важливо, що він ствердив, що Голодомор був! Цю розмову надрукували не так давно у польській газеті “Політика”.

Голод у 1946-47 роках також ще не досліджений вповні. Тут я хотів би згадати Микиту Хрущова, який на VIII пленумі ПОРП(б) у Варшаві, куди він прибув без запрошення, в жовтні 1956 року, відповідаючи партійному діячеві Польщі Владиславу Ґомулці, сказав:

«Я міг би вручити вам, дорогий товариш Ґомулка, список осіб, що впали жертвою канібалізму в 1946–47 роках в часи голоду в Україні, а ми в тім часі давали вам зерно, давали вам не його надлишки, а відривали його від живого тіла нашого народу... У 1946–47 роках був голод в Україні, був канібалізм (запитайте Ванду Васілевську), а ми постачали вам зерно» .

Треба зауважити, що голод в 1946–47 роках охопив властиво терени України, де сільське господарство було колективізоване, де були колгоспи і радгоспи, створені вже 1939 року, що сприяло державі у пограбуванні селян. Очевидно СРСР не «давав», а продавав Польщі, і не лише Польщі, український хліб на базі міждержавної угоди з 1946–1948 років. Тоді Польщі «дали» 300 (триста) тисяч тонн зерна.

Наслідком всіх голодів в Україні було знищення як чисельності так і етнофонду народу. Знищено було найздоровший національний етнофонд, найздоровшу частку нації, якою тоді було селянство. Треба признатись, що досі ми не спромоглись відтворити втрачений в роки голодів фізично-моральний етнофонд народу.

Саме в цьому я бачу коріння гасла, яке поставив у епіграф.

Степан Семенюк, колишній політичний референт крайового проводу ОУН, голова політичного відділу воєнної округи УПА, спеціально для УНІАН

http://www.unian.net/ukr/news/news-408202.html

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2010-11-27 10:49:53 ]
Верховный суд РФ ликвидировал национально-культурную автономию украинцев России

24.11.2010, 15.04

МОСКВА, 24 ноября. /ИТАР-ТАСС/.

Верховный суд РФ сегодня ликвидировал Федеральную национально-культурную автономию украинцев России. Как сообщает официальный сайт суда, таким образом, был полностью удовлетворен иск министерства юстиции РФ.

Суд огласил только резолютивную часть постановления, поэтому причины, которыми руководствовался судья, принимая такое решение, будут изложены в мотивировочной части через несколько дней. Согласно законодательству, это решение может быть обжаловано в кассационную инстанцию Верховного суда.

Минюст приостановил деятельность организации и обратился в суд с иском после ряда проверок хозяйственной деятельности организации. Согласно уставу, автономия ставила своей целью сохранение национальной самобытности украинцев России, их языка, национальной культуры, образования и традиций. Кроме того, задачей организации была охрана памятных мест в РФ, связанных с жизнью и деятельностью выдающихся деятелей украинской истории и культуры, распространение литературы и прессы, а также содействие широкому доступу российских граждан всех национальностей к культурному наследию украинского народа.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2010-12-16 14:56:39 ]
Валерій Степаненко, для УП

"...А тепер наведемо лише декілька фактів, які стосуються політики Петра I щодо України та українців, які, за словами царя Петра I, "зело умны, и мы от этого можем быть не в авантаже".

1708 рік. Поголівне - за різними оцінками, понад 14 тисяч - знищення населення гетьманської столиці Батурина, разом із жінками та дітьми. Саме місто після пограбування було вщент спалене й зруйноване, включно із церквами, яких у 20-тисячному місті було аж 40, та монастирем.

Понад 30 тис. явних і неявних прихильників Мазепи було посаджено на палю, колесовано, четвертовано, повішено чи позбавлено життя іншим чином. Для залякування мирного українського населення трупи невинно убієнних сплавляли на плотах.

1709 рік. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії із двох тисяч до 161-го, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Зокрема, це Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький. Саме вони відіграли визначальну роль у культурному розвитку тодішньої Московії.

1713 рік. Московія за наказом Петра змінює назву на "Росія" - грецьке звучання слова "Русь". У такий спосіб московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, привласнили тисячолітню історичну та духовну спадщину русинів-українців.

104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами кільканадцяти тисяч українських козаків.

"Вікно в Європу" - місто Санкт-Петербург зводилося за примхою самодержця на кістках тисяч і тисяч українців.

1722 рік. Зі створенням Малоросійської колегії було фактично покладено край державній системі управління України.

Цар Петро I - один із найжорстокіших катів України. Його злодіяння проти українського народу цілком співмірні зі злодіяннями Гітлера чи Сталіна, дифірамби яким українці ніколи не співали навіть в умовах іноземної окупації.

Лише раби возвеличують своїх катів! Невже ж редакційна рада каналу "Інтер" цього не розуміє?

А якщо розуміє, то з якою метою вона вдається до профанації історичної пам'яті українського народу, демонструючи сумнівні фільми іноземного виробництва в стилі сталінського агітпропу, без жодних коментарів і застережень?

Чи не краще було б, замість того щоб прославляти катів власного народу, реалізувати, наприклад, авторський документальний проект під робочою назвою "СРСР - імперія зла. Чому обдаровані патріотично налаштовані представники української творчої інтелігенції - Василь Симоненко, Володимир Івасюк, Алла Горська та багато інших - пішли з життя молодими за нез'ясованих обставин?"

http://www.istpravda.com.ua/columns/2010/12/15/8947/

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2010-12-19 13:52:43 ]
Очевидно, що маємо справу з черговою провокацією, що має на меті посилити радикалізм так званої "Свободи", поширити міжнаціональну нетерпимість, що приведе до розколу України.

Україну придумали австріяки, а українську на Галичину принесли комуністи - консул РФ у Львові

Генеральний консул РФ у Львові Євген Гузеєв вважає, що українську мову завезли на Західну Україну більшовики.

Про це він заявив 16 грудня, на зустрічі з представником учасників акції протесту проти "кавказького терору" у Росії, що відбулася перед будівлею консульської установи.

"Було дві руські школи у Львові. "Руські" вони називались, не "українські". Тому що в поляків не було української мови тут. Не було ні професорів українських - всі були або австріяки, або євреї, або німці, або поляки. Українців не було, і студентів не було українців - так, трошечки було", - сказав він.

"До 40-го, коли прийшла Червона армія, комуністи... Вони сказали: "Які ви русини? Ви - українці. Ви були русинами всі тут. Українську мову принесли більшовики сюди, зі Сходу України. Вони організували тут українські школи і назвали вашу російську мову українською мовою", - додав Генконсул.

На закид пікетувальника про те, що українська мова починає деградувати, Євген Гузєєв продовжив, "тому що ви не докладаєте зусиль до того, щоб її розвивати".

"Треба розвивати її, треба вкладати гроші, треба навчати дітей у школах, щоб вони розмовляли нормальною українською мовою - не суржиком галицьким, а нормальною українською мовою", - сказав Гузеєв.

Окрім того, як повідомляє сайт tsn.ua, Генеральний консул РФ у Львові висловив думку, що Україна була створена Австрією для того, аби відділити її від Росії.

"Тут була Русь - Галицька Русь, Червона Русь. Люди говорили по-руськи, тому що вони були русини. Проект "Україна" створили австріяки для вас, щоби відірвати вас від Росії, від Русі. Розділили нас", - зазначив він.

http://www.istpravda.com.ua/short/2010/12/17/9393/

Деякі коментарі:

igorio _ 19.12.2010 11:00
Взагалі цікаво, звідкіля Іван Котляревський узяв ту мову, якою написав "Енеїду" у 1798? :) Кацапи (кажу про тих, хто ненавидить нас, українців) жалюгідні істоти, вони завжди повні заздрощів, бо нічого в душі світлого не мають, але злість та пиху. Недостойні люде... Нехай пам'ятають, що в їхній балалайці всього три струни...

Fist _ 18.12.2010 08:46
В 1935 році у Варшаві на процесі за фактом вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Перацького С.Бандера відмовився давати свідчення польською мовою...
Якою мовою він звернувся до суду?
Якщо українською, то може він був більшовицьким агентом?;))

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2010-12-23 13:14:39 ]

Генконсул Росії у Львові: Мені погрожують, що вб’ють, бо я пропагую “руський світ”

“У нас є концепція, яку проводить патріарх Кирило і наше керівництво, - єдиного загальноруського світу”... Консул потребує захисту, але не від “націоналістів”?.. 

Днями у Львові розгорівся скандал з міжнародним душком. Генеральний консул Російської Федерації в тому місті Євген Гузеєв заявив, що українську мову на Західну Україну принесли більшовики, доти тут розмовляли по-російськи, а «проект Україна» створили австрійці ...

Пан консул не історик, не філолог, тому плутається в поняттях, які в Україні знає кожен школяр. Українська мова (як і, скажімо, російська, білоруська тощо) в різні історичні періоди називалася по-різному. У пізні середині віки, аж до середини ХІХ ст., її переважно називали «руська мова» - на противагу московській та іншим слов’янським. «Русинською мовою» вперше українську мову назвали поляки (це польський прикметник від колишньої самоназви українців «русинів»).

Уперше слово «Україна» вжито в «Іпатіївському літописі» за 1189 рік, назва «українська мова» широко вживається для позначення розмовної та нової літературної мови України-Русі з середини XIX ст. (паралельно з іншими, попередніми назвами), оскільки назва “руська” перейшла на московську мову.

Проте у пана генконсула сформувалися власні історико-філологічні знання, які, звісно, нічого спільного ні з наукою, ні з дипломатією не мають.

Консул люб’язно відповів на наші запитання, театрально попоросивши нічого не публікувати, “бо мені погрожують, що мене тут уб’ють”. Я цього, звісно, йому не обіцяла. Бо такий “скарб” як журналістка просто не маю права приховувати.

До речі, щодо “уб’ють”... Спецслужбам України (якщо вони ще є), може, і  варто звернути увагу на можливі провокації щодо цієї екстравагантної особи – зрозуміло, не з боку “українських націоналістів”... Адже так легко здійняти “антинаціоналістичну істерію”...

Пане консуле, ви заявили, що українську мову принесли на Західну Україну... більшовики. Це була хитра дипломатична провокація чи ви серйозно?

Я проводив бесіду з молодою людиною – націоналістом, який нічого не знає ні про культуру, ні про мову, ні про історію України. Я хотів розповісти йому в такому популярному плані щодо цих моментів. Я цитував видатних українських письменників.

Кого саме?

Видатну українську письменницю Марію Матіос. Вона у своїй книжці «Нація» наводить такий пасаж: персонаж Юр’яна каже: «Мій батько Ілля за румунів говорив по-румунськи, бо він розумів, що треба, аби був порядок, але вдома він розмовляв по-своєму – по-руському».

Тобто я йому пояснював, що доти люди тут розмовляли давньою мовою, яка тоді звалася руською. Я ніколи не казав, що люди не розмовляли українською мовою. Можливо, українська і так називалася, не знаю.

Я йому підкреслював, що офіційна українська мова сюди, у Львів, прийшла з новою владою, радянською, бо доти ж не було офіційної української мови, була польська.

Тобто ви вважаєте, що така освічена людина, як Марія Матіос, начебто стверджує, що люди тут не розмовляли українською? Ну це ж несерйозно...

Розмовляли, але офіційна була польська. А офіційну українську принесли більшовики. Проте я не хочу це знову й знову повторювати.

Громадськість закликає РФ відкликати вас із посади генконсула за «ганебно низький рівень освіченості»...

Я працюю тут п’ять з половиною років. За цей час у мене не було проблем, конфліктів, бо я поважаю Україну, український народ, українську мову, спілкуюсь нею. Я не хотів нікого образити, тільки роз’яснював деякі елементарні речі, на мій погляд. Я зробив помилку, що робив це в присутності журналістів. Це була помилка.

Чому “помилка”, якщо ви, на ваш погляд, говорите правдиві речі?

Так, я казав правдиві речі, нічого брехливого. Я казав, що офіційно українську мову принесла з собою радянська влада. Це що, суперечить історичним фактам?

(Від автора. Не просто суперечить... Це, дуже м’яко кажучи, неграмотно. Невже пан консул не знайомий з історією краю, у якому працює?) По-вашому, до 1939 року люди тут розмовляли якоюсь іншою мовою?

Усі ж витоки з руської мови. Наводжу цитату великого вченого, історика Ярослава Ісаєвича. Він пише, що всі витоки сучасної російської мови, української білоруської, русинської – з давньоруської мови. Давньоруська мова – мова східних слов’ян. І всі розмовляли єдиною мовою – літературною, маю на увазі. Це була літературна мова на основі церковнослов’янської мови.

(Від автора. Відомий пропагандистський принцип: трішки правди, а решта – теж сприйматиметься  за правду. В основі давньоруської літературної мови справді лежала церковнослов’янська. Це правда. Решту знань пана консула навіть у радянські часи сприйняли б зі сміхом. Ніхто на цьому “просторі” не розмовляв літературною мовою, тим більше єдиною... Це визнають навіть російські професори-філологи...) Ви, до речі, знаєте різницю між руською і московською мовами?

Ну, була така московська мова. Було дуже багато діалектів однієї мови. Я пояснював молодому націоналістові, що немає російської мови, а є руська.

У запалі полеміки ви загубили російську мову?

А де вона ця російська? У нас, у Росії, ми називаємо нашу мову рускій язик, не російський, а він походить з давньоруської мови.

Ви навмисне граєтеся в слова? А хто ви за освітою?..

Я не філолог, я дипломат...

Я казав, що австрійці хотіли зробити проект відриву південно-західної окраїни Австрійської імперії від загальноруського світу. Я не казав «проект Україна». Це відомий факт, пройшло більш як століття.

Я це пояснюю лише для вас, я вас прошу нічого не публікувати, бо не хочу знову сварок. Бо як тільки це з’явиться, знову буде полум’я сварки. А якщо ви напишете, то я все спростую, скажу, що такого не казав.

Це все я вам сказав по-дружньому. Усім іншим журналістам я абсолютно нічого не коментуватиму. Скажете, що пан Гузєєв сказав: «No comments».

Отже, австріяки з “німецького світу” хотіли відділити “окраїну” від єдиного “руського світу”?

Так, але не від Росії, а саме від загальноруського простору.

Що ви маєте на увазі під «загальноруським простором»?

Зараз у нас є концепція, яку проводить патріарх Кирило, яку проводить наше керівництво, ми говоримо про єдиний загальноруський простір, маючи на увазі, що це руський світ.

Які країни до нього відносяться?

Усі наші братні країни. Ну, така в нас концепція. Такий у нас погляд на історію. Ми вважаємо, що ми були єдиним народом, який тут жив, на просторі Східної Європи і мав руську мову.

Коли Іван Федоров друкував книжки, то друкував їх однією мовою, яку всі розуміли.

І що випливає з вашої концепції?

Хочемо, щоб наші країни, наші народи жили в спокої, злагоді, були єдині, були братами, жили дружньо.

А якщо ви не розповідатимете на кожному розі – давайте будемо єдиними, - то від цього гірше почуватиметеся?

Я на всіх заходах кажу, що росіяни, українці – брати. Я тут працюю на позитив.

Але ж ви бачите, що виходить навпаки?

Тому що терміни різні. Коли я кажу “рускій” язик і що нема російської мови, то мене не розуміють. Коли кажу про відрив, мені кажуть, що я кажу про відрив від Росії, але я ж цього не казав.

Вам як пересічному росіянину хіба не вистачає того простору, який Росія має сьогодні, вам обов’язково ще більше треба?

Ми кажемо, що це простір, бо є англійський простір, є німецький простір, французький. (Насправді таких “просторів” у ідеологічному розумінні немає. – Авт.). Це нормально, цивілізація. Я не кажу, що обов’язково брати територіально. Ми просто так вважаємо, це наша концепція, то чому ми не можемо її казати?

Ви ж маєте свій український світ, маєте потужні діаспори в Канаді, Америці.

Ну, ми ж не претендуємо на спільний простір з Канадою, який, за вашою логікою, теж мав би входити в загальноруський, і не кажемо, що це одна країна...

Ми не претендуємо на Канаду…

Я ще раз вас прошу, не друкуйте нічого, бо мене й так уже покарали.

Як саме?

Ось зараз під вікнами консульства проходить черговий мітинг. Гадаєте, так легко працювати?

А де центр цього загальноруського простору?

Зараз він у Москві. А колись був у Києві.

І надалі теж має бути в Москві?

А він буде там, де буде потужніша руська культура, руська цивілізація. Можливо, завтра це буде Київ, як і руська православна церква буде в Києві, бо вона таки зародилася в Києві.

То нехай би вже був центр у Києві, якщо все починалося з Києва?

Ну, розумієте, що православіє єдине, воно ділиться на так звані національні хати, а ось у католиків нема такого поділу. Коли була татаро-монгольська навала, то зруйнували і Київ, і все.

Та не все, Софія Київська, Лавра, відбудовані Мазепою, стоять…

Може, через деякий час – через століття – центр знову повернеться сюди, і Київ знову стане центром нашої культури. Сьогодні цього ніхто не може знати. Головне – зберегти наш єдиний цивілізаційний простір, православний простір, єдиний руський світ.

А як щодо монарха? Він нам теж потрібен?

Ні, цей етап ми вже пройшли. У Росії вже монархії не буде, бо в нас уже встоялася республіканська форма правління. У нас є президент.

Я розумію, що ви хочете знати мою точку зору. На це запитання, яке мене могло б образити, спокійно відповім: на нашу думку, у нас у Росії – демократія. Зараз це – нелегкий шлях переходу від тоталітарної системи до ліберальної, капіталістичної. І наш президент на ту пору, Путін, сказав, що ми повинні пройти авторитарним шляхом, аби не втратити країну, економіку. І зараз ми перейшли до капіталістичного, демократичного шляху, але авторитарним методом. І це нормально.

То ви вже перейшли до демократії?

Так. У нас є політична система, є політичні партії, діють закони. Ми така ж демократична держава, як і будь-яка інша держава у світі. Як Франція, Німеччина. У нас діють усі ті самі інститути.

Звісно, що ми робимо помилки, але ми їх подолаємо.

А для вашої концепції також важливо, аби й територіально країни були разом?

Після Радянського Союзу ми розуміємо, що є п`ятнадцять незалежних, суверенних, демократичних держав у світі, які об’єднані в СНД. Ну не 15, а десять у цій співдружності.

Ми пропонуємо руку дружби, співпраці на рівних умовах, на умовах поваги одне до одного.

Сьогоднішнє українське керівництво сприймає вашу концепцію?

Ми нікому не нав’язуємо свою концепцію. Ми знаємо для себе, що ми б хотіли мати загальноруський світ. І це наша концепція. А сприймається вона чи не сприймається – інша справа.

На посаді генконсула у Львові пропагування вашої концепції – першочергове завдання?

Ні, перш за все – розвиток торговельно-економічних зв’язків західних регіонів з регіонами Росії. Потім – захист інтересів громадян Росії на території Західної України, це консульські справи, а розвиток позитивних зв’язків на рівні керівників областей, підтримка руської (очевидно, російської. – Авт.) культури, мови на теренах Західної України. Ось широкий комплекс нашої роботи. А вже такі ідеологічні моменти – теорія, яку я втілюю в практику.

Що означає поширення “руської культури” в Західній Україні?

Це означає підтримка руської культури, не російської, бо російська – це дагестанці, якути, татари, чеченці й ще 160 національностей, які проживають у Росії. Це російська культура, а я тут запроваджую, підтримую руську культуру.

Тобто українську? Їй-Богу, не розумію!

Бо вас, молодих людей, так навчили, що ви нічого не розумієте. Я кажу прості речі, а ви їх не розумієте. Бачите, проблема не в моїх висловлюваннях, а у вашому нерозумінні таких простих речей, що є руська культура і є російська культура. Є Росія, а є Русь. Є руська мова і є близькі до руської мови, наприклад, русинська чи українська.

Дякую вам, пане консуле, за відверту розмову.

Євген Гузеєв Пані Оксано, я вам пояснив це як простій громадянці України, яка займається дуже важливою справою. Якщо ви хочете, щоб було все нормально, не друкуйте все, що я казав. Я зрозумів, що не варто бути відкритим. Більше я жодному журналістові нічого не скажу. Я вам це сказав, бо мені подобається ваш голос.

Я просто хочу зробити щось із вашою освітою, бо неможливо відчувати, коли молодь не розуміє таких простих речей.

Якщо ви напишете це, ви мене вб’єте, бо мені йдуть погрози, що мене вб’ють.

З боку націоналістів?

Так. Тоді ситуація буде зовсім погана...

Розмовляла Оксана Климончук


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2010-12-29 12:42:10 ]
Політичний процес 59-ти. 70 років від суду над молодими оунівцями

Галина Терещук

Львів – У Львові вшанують 70-річницю гучного політичного процесу 59-ти. Протягом трьох днів, 17–19 січня 1941 року, відбувався показовий суд над 59-ма молодими українцями, переважно львівськими студентами. Комуністичний режим звинуватив молодь в антирадянській діяльності. Досудове слідство тривало чотири місяці.

37 юнаків і 22 дівчини були студентами Львівського університету імені Івана Франка, медичного і політехнічного інститутів, а також учнями шкіл та гімназій. Наймолодшій було 15 років, найстаршому – 30.

Радянська влада звинуватила їх у приналежності до ОУН та антирадянській діяльності. Слідство тривало чотири місяці, а це був час катувань, терору, залякувань, приниження людської гідності. Серед заарештованих були майбутній командувач УПА-Північ Дмитро Клячківський (псевдо Клим Савур) і сестра майбутнього головнокомандувача УПА Романа Шухевича – 18-річна Наталя.

В архівах СБУ зберігається 10 томів справ щодо процесу 59-ти молодих галичан. Центр історичних досліджень звернувся до Служби з проханням надати для вивчення ці документи. Адже донині ця справа маловідома, зазначив у розмові з Радіо Свобода директор музею «Тюрма на Лонцького», історик Руслан Забілий.

«Ці люди були приналежні до ОУН, але вони не займали високих посад в організації, так як це подавала радянська влада, – каже він. – Це були звичайні члени ОУН і зв’язкові. Радянська влада організувала цей процес як показовий, щоб продемонструвати, що ОУН, як єдина організація, яка бореться проти радянського режиму в Західній Україні, ліквідована. Насправді це було далеко не так, боротьба продовжувалась. Але декларувалось, що арештована уся верхівка крайової ОУН».

Місце поховання студентів невідоме

Судовий процес над 59-ма молодими людьми розпочався 17 січня 1941 року. Попри те, що політичні процеси завжди були закритими, суд над молоддю радянська влада зробила показовим. Але студенти не визнали себе винними, не покаялись і заявляли у залі суду, що вони непримиренні вороги радянської влади. Про це свідчать архівні документи.

Суд засудив 42 молодих людей, серед них 11 дівчат до смертної кари. 17 осіб було ув’язнено на 10 років. Таке судове рішення судді пояснювали тим, що «майже всі підсудні заявили, що не хочуть зупинити ворожої діяльності проти радянської влади». Однак Колегія Верховного суду СРСР від 15 березня 1941 року «пом’якшила» вирок львівського суду: 19 засуджених 14 квітня 1941 розстріляли, інші отримали термін від 4 до 10 років позбавлення волі. Одну студентку депортували за кордон. Донині невідоме місце поховання страчених 19 молодих людей. Є припущення, що це територія Левандівки у Львові. Тому наступного року планують провести пошукову роботу і ексгумацію людських останків.

Протягом 1940-41 років на Львівщині відбулось кілька процесів над молоддю.

Пам’ять загиблих і репресованих молодих людей у Львові вшанують виставкою, яку представлять у тих університетах, де навчались жертви радянського режиму. В музеї «Тюрма на Лонцького» демонструватимуть фільм про студентів і гімназистів, а весною проведуть наукову конференцію, присвячену участі молодих людей в діяльності ОУН. Про це розповіла Ольга Осередчук, керівник архіву Львівського університету імені Франка.

За її словами, найбільше студентів, які загинули у 1941 році, були з Львівського національного університету.

На Львівщині у 1940-1941 роках відбулось кілька процесів над молодими людьми. Навіть у 50-х роках виникало чимало студентських таємних організацій, які ставили собі за мету боротьбу за незалежність України. Але молодь, завжди радикальніше налаштовану і без досвіду ведення підпільної діяльності, швидко ліквідовувало МГБ, а потім КДБ.

На думку історика Руслана Забілого, вшановуючи пам’ять про студентів, потрібно акцентувати увагу на тому, що у визвольному русі, підпіллі ОУН, збройній боротьбі УПА були представники не лише різних соціальних груп, але й різного віку. Підлітки виконували функції зв’язкових і розвідників. Для прикладу, Славко Пилипчук у 1949 році у свої 16 років воював в УПА. Тільки у Львівській області радянський режим засудив (за даними Львівського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих) понад три тисячі дітей, починаючи від трьох років. Багато з них загинули.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/2262077.html


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2011-05-05 14:06:27 ]
05.05.2011 04:40 _ Тарас Кузьо

2011 і 1964 роки: схоже, українська влада дає зелене світло російським екстремістським шовіністам

http://www.pravda.com.ua/news/2011/04/29/6153417/

У Національному історико-меморіальному заповіднику "Биківнянські могили" горить музей. Про це повідомляє прес-служба голови Комісії з питань культури та туризму Олександра Бригинця.

За його інформацією, згоріло все вщент і залишилося лише чотири опорних кутових стовпи.

У березні 1937 ділянка лісу біля селища Биківня на північно-східній околиці міста була виділена Київською міськрадою для "спец зони" НКВС.

"Встановлено, що в районі селища Биківня закопували приречених до розстрілу в позасудовому порядку, вирок стосовно яких виконано у місті Києві", – повідомив депутат Олександр Бригинець. Це понад 100 тисяч невинно розстріляних осіб, які були заарештовані радянською спецслужбою НКВС. "Жертви стали жертвами знов. Хтось намагається перевірити наше терпіння", – обурений Бригинець.

Екскурс в історію

Радянська влада ніколи не займалася усуненням російських шовіністів з України, і українські дисиденти та культурні діячі часто скаржилися на їх присутність в Одесі, Криму та на Донбасі. Сьогодні ситуація практично така ж, оскільки російські націонал-екстремісти відкрито діють в Одесі, Криму та на Донбасі.

У травні 1964 року російського націоналіста Віктора Погружальського притягли до суду за підпал бібліотеки Національної академії наук, в результаті якого згоріло близько 600 тисяч книг, документів і архівів, в тому числі сотні історичних літописів.

Погружальський відкрито зізнався у підпалі і в своєму останньому зверненні до суду перед винесенням вироку заявив, що вчинив це з патріотичних міркувань і процитував радянсько-російський вірш. Його засудили до чотирьох років ув'язнення, однак українські дисиденти та культурні діячі підозрювали, що він мав зв'язки з КДБ. У відповідь на навмисне знищення пам'яток української культури та історії український дисидент Євген Сверстюк написав памфлет під назвою "З приводу процесу над Погружальським", у якому висловив своє обурення підпалом.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2012-02-22 12:54:49 ]
http://blogs.pravda.com.ua/authors/medvedev/

Олег Медведєв Політтехнолог, віце-президент Української PR-Ліги
В 72% ресторанів подають будь-які страви, крім української...
22 лютого 2012, 11:46

Координаційна рада з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства "Меморіал" ім. В.Стуса та Всеукраїнська громадська організація "Громадський рух "Не будь байдужим!" поширили записку "Дискримінація українськомовних громадян в Україні за мовною ознакою", в якій наведено показові факти недотримання законодавства про права споживачів.

Ось витяги з цього документу.

1. Спроби захисту мовних прав у суді

1.1. Олексій Середюк. Київ.

Придбав у магазині вироблений в Україні хімічний товар із супровідною інформацією російською мовою. Продавець відмовився надати інформацію українською мовою, що змусило О.Середюка звернутися до суду. Всі судові інстанції України відмовили йому в праві на отримання інформації про товар українською мовою.

Підставою для відмови стало протизаконне твердження, що позивач звернувся з вимогою про надання інформації про товар після придбання товару. Також суддя першої інстанції втручалася в особисте життя позивача і свідків: цікавилася, чи володіють вони російською мовою, і змусила надати документи про одержання освіти, де було засвідчено відсутність вивчення російської мови.

1.2. Володимир Богайчук. Київ.

У 2003 році придбав автомобіль, вироблений в Україні, із супровідною документацією для споживача російською мовою. Виробник відмовився надавати інформацію про автомобіль українською мовою, мотивуючи відмову складністю перекладу.

Всі судові інстанції проігнорували посилання як на закони України, так і на Конвенцію "Про захист прав і основних свобод людини 1950 року".

Відмова ґрунтувалася на твердженні, що російська мова є мовою міжнаціонального спілкування. Таке твердження є антиконституційним. В Конституції України немає згадки про мову міжнаціонального спілкування. Натомість стаття 10 дає такий перелік: державна мова, мови національних меншин, мови міжнародного спілкування. Крім того, подібні твердження є абсурдними: чи може існувати мова міжнаціонального спілкування між людиною і товаром (автомобілем)?

Судами проігноровано висновок призначеної судом першої інстанції комплексної психолого-лінгвістичної експертизи, проведеної Інститутом психології Національної академії педагогічних наук.

Висновок суду про те, що позивач має інтелект і йому як споживачеві інформація українською мовою не потрібна, є відвертим глузуванням над законодавством України і громадянином В.Богайчуком за абсурдним принципом: розумним російська мова, а людям з недостатнім інтелектом – українська.

Заяву до Європейського суду з прав людини подано у липні 2008 року (заява N35113\18)

2. Спроби захисту мовних прав у державних органах

2.1. Держспоживстандарт.

У місті Києві органом, що здійснює державний контроль за додержанням законодавства про захист прав споживачів, забезпечує реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів, є Головне Київське міське управління у справах захисту прав споживачів.

Практика показує, що цей орган відмовляється надавати інформацію про проведення перевірок суб'єктів господарської діяльності за порушення вимог нормативних документів у випадку відсутності інформації про товар українською мовою, а також відмовляється здійснювати відповідні перевірки.

Так, наприклад, сталося з В.Богайчуком, який подав скаргу на продавця щодо відсутності інформації про товар українською мовою. Головне Київське міське управління у справах захисту прав споживачів відмовилося здійснювати перевірку, мотивуючи це гарантованим Конституцією правом мови російської національної меншини на вільний розвиток. Ідентичний вислів містить і документ, одержаний ним із Держспоживстандарту України.

2.2. Виконавча служба Міністерства юстиції.

У 2009 році було здійснено спробу в судовому порядку примусити Головне Київське міське управління у справах захисту прав споживачів здійснити свої функції стосовно одного з автосалонів з реалізації автомобілів "Шкода". Суддя першої інстанції відмовила в прийнятті заяви з підстав нерозуміння нею суті позовних вимог. Апеляційна інстанція зобов'язала цю суддю прийняти справу до розгляду.

У задоволенні позовних вимог судом першої інстанції було відмовлено з неіснуючих причин, й апеляційна інстанція задовольнила позов. 25 лютого 2011 року виконавча служба Головного управління юстиції у місті Києві винесла Постанову про відкриття виконавчого провадження, але досі зволікає з виконанням рішення суду. Це є дивним, оскільки виробник автомобілів "Шкода" почав комплектувати продукцію інформацією про товар українською мовою.

3. Досвід захисту мовник прав у закладах харчування волонтерами Всеукраїнської громадської організації "Громадський рух "Не будь байдужим!"

Згідно з чинним законодавством (Конституцією України, Законом України "Про мови в Українській РСР", Законом України "Про захист прав споживачів", підзаконними нормативно-правовими актами) україномовні клієнти мають обслуговуватися українською. Дискримінація за мовною ознакою не допускається.

В 2010 році волонтерами Всеукраїнської громадської організації "Громадський рух "Не будь байдужим!" було проведено піврічний моніторинг кафе-барів-ресторанів на предмет дотримання прав україномовних громадян. Географія моніторингової діяльності: Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя, Кіровоград, Луганськ, Одеса, Полтава, Суми, Херсон, Хмельницький та Київ.

Відвідано закладів громадського харчування: 182.

Кількість закладів, у яких зафіксовано порушення: 131.

Частка закладів, де порушують права громадян України – 72%.

В 2011 році волонтерами цієї ж громадської організації було проведено ще один піврічний моніторинг кафе-барів-ресторанів на предмет дотримання прав україномовних громадян, на цей раз лише в столиці України.

Відвідано закладів громадського харчування та ресторанного господарства у місті Києві: 95.

Кількість закладів, у яких зафіксовано порушення: 63.

Частка закладів, де порушують права громадян України – 66%.

Найпоширеніші порушення, які допускають представники сфери громадського харчування та ресторанного бізнесу:

а) обслуговування російською мовою;

б) оформлення меню та прейскурантів російською мовою;

в) оформлення розрахункових документів російською мовою.

Порушення прав споживачів у закладах громадського харчування та ресторанного господарства відбуваються через незнання власниками та адміністраціями закладів чинного законодавства про мови та законодавства про захист прав споживачів. Доволі часто власники та/чи адміністрації закладів самі змінюють ситуацію. Проте варто зауважити, що в певних випадках доводиться звертатися до відповідних державних органів чи органів місцевого самоврядування, на які законодавчо покладено функції із захисту прав споживачів. Реакція з боку згадуваних органів є позитивною.

Висновок

1. Законодавче забезпечення українськомовних громадян на отримання інформації про товар українською мовою є задовільним.

2. Судова система України ігнорує міжнародне законодавство, законодавство України та постанови Верховного Суду України.

3. Державний орган – Держспоживстандарт – відмовляється проводити дії, спрямовані на захист прав споживачів у частині мовних прав, але бере на себе невластиві функції тлумачення статусу мови російської національної меншини та її захисту.

4. Виконавча служба Міністерства юстиції саботує виконання рішення суду щодо зобов'язання підрозділу Держспоживстандарту провести перевірку конкретного магазину на наявність інформації для споживача українською мовою і стягнення штрафу у випадку її відсутності. Має місце свідома протидія державних структур створенню прецеденту з виконання покладених на Держспоживстандарт функцій щодо захисту мовних прав українськомовних громадян як споживачів.

5. Порушення прав споживачів в закладах громадського харчування та ресторанного господарства відбуваються через незнання власниками та адміністраціями закладів чинного законодавства про мови та законодавства про захист прав споживачів. У цьому вбачається погана інформаційна робота відповідних державних органів, зокрема Держспоживстандарту.

6. В Україні відбувається масова дискримінація українськомовних громадян як споживачів за ознакою мови, заборонена ст. ст. 3, 4, 8 та 14 Конвенції "Про захист прав і основних свобод людини 1950 року".

7. Стан дотримання мовних прав українськомовних громадян як споживачів свідчить про необґрунтовані переваги, надані мові російської національної меншини, що виходять за межі або суперечать нормам ст. ст. 10, 11, 20 та 21 Рамкової конвенції про захист національних меншин.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2012-04-10 22:25:49 ]
http://www.pravda.com.ua/columns/2012/03/12/6960434/

Ще один оксюморон. Чому в Україні небезпечно розмовляти українською?

Півтора роки тому Ленінський районний суд Миколаєва визнав пенсіонера Анатолія Ільченка винним у хуліганстві. Ільченко "провинився", бо вимагав у службовця Ощадбанку звертатися до нього українською.

Чоловік не просто вислухав погрози й приниження від співробітника державної (!) фінансової установи, а й став жертвою міліцейського свавілля. На допиті він почув брудну лайку та звинувачення на свою адресу, мовляв, "фашист", а коли літньому чоловіку стало зле – міліціонери відмовилися викликати швидку.

За своїм змістом ця історія приголомшлива, але, на жаль, не поодинока. Про це свідчать дані звіту щодо дискримінації україномовних громадян в Україні, нещодавно презентованого громадським рухом "Не будь байдужим".

Виявляється, зазнати образ чи принижень через українську мову в Україні – це чи не найбільш м'який варіант розвитку подій.

Дискримінація україномовних громадян відбувається на всіх рівнях по владній вертикалі та в побуті. Описаний Шевченком механізм "удару в пузо", виявляється, дієвий і сьогодні.

Українська влада за останні два роки неодноразово приймала законодавчі ініціативи, спрямовані на витіснення української мови з різних сфер суспільного життя – їхніми ініціаторами були члени КПУ та Партії регіонів.

Багато внутрішніх відомчих розпоряджень за духом нагадують мало не "валуєвський циркуляр", як-то скасування обов’язкового державного іспиту при вступі до аспірантури, "концепція літературної освіти" та форсована міністром освіти, науки молоді та спорту Дмитром Табачником "концепція мовної освіти".

За спостереженням юриста Юрія Фартушного, ініціативи центральної влади не лишають бездіяльними місцевих керівників. Продовжуючи тему освіти, можна згадати Одесу, де у 2011 році школи з українською мовою викладання недоодержали підручники, тоді як дефіциту російськомовних книг не спостерігалося.

При цьому україномовних підручників на замовлення міністерства видано на 83,4% менше.

У Донецькій та Луганській областях відбувається масове закриття україномовних шкіл. Показовим є те, що за рішенням Краснолуцької міськради у 2010 році була ліквідована єдина україномовна школа в місті, а за короткий час в її відремонтованому приміщенні розмістився офіс "Молодих Регіонів".

Батькам, які виступають проти закриття шкіл, погрожують, як це сталося в Донецьку з Іриною Кругловою, за ініціативи якої припинена ліквідація місцевої україномовної школи №111. Погрози на адресу жінки лунають і досі.

Проте досить часто одними лише погрозами конфлікти не вичерпуються. Випадки побиття громадян саме як реакція на те, що вони розмовляють українською чи захищають українську мову, стають усе поширенішими.

Наприклад, у Броварах власник ресторану напав на відвідувача Андрія Качора, який захотів перевірити, чи є в цьому закладі меню українською.

Перелік подібних фактів можна наводити надалі. Це й відмови в працевлаштуванні через україномовність, особливо багато таких фактів зафіксовано у Києві, закриття україномовних ЗМІ паралельно із загальною тенденцією до русифікації мас-медіа (Севастополь, Запоріжжя), дискримінація тих церковних організацій, що ведуть свої відправи українською (Маріуполь, Одеса).

Фактично україномовні громадяни поступово перетворюються на "меншину", що зазнає утисків у власній країні, хоча, за даними останнього перепису населення, біля 70% українців вважають українську рідною.

Парадокс подібних утисків помічають й іноземці, причому мова йде не лише про офіційні структури Євросоюзу, які роблять оцінку законодавчої діяльності української влади у мовній сфері.

Німецький студент, що завершив навчання в НаУКМА, Йонатан Віддер у статті "Дві України" зазначив: "Що я недооцінив, так це складність у київських буднях взагалі говорити українською".

За такої мовної політики перспектива відчути "культурний шок" скоро може охопити левову частку українців. Під крилом державного апарату продовжує жити гідра совка та маргінальності: нетерпимість, агресія, культурна глухота та хаос ідентичності.

Хоча, можливо, в останньому я й помиляюся. Принаймні один із нападників на україномовного активіста 60-річного Анатолія Декіна з Севастополя чітко окреслив свою позицію: "Севастополь – русский город. Мы всех вас истребим".

Моніторинг мовної ситуації, очевидно, не просто статистична звітність, це цілком "якісний", у соціологічному сенсі, діагноз української дійсності. Прикро, але лишається лікуватися.

Володимир Шелухін, Центр інформації про права людини, для УП

© 2000-2012 "Українська правда"
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2012-04-11 14:21:39 ]
http://blogs.pravda.com.ua/authors/medvedev/4f8549c84469a/view_print/

Олег Медведєв
Політтехнолог, віце-президент Української PR-Ліги

"Не будь байдужим", Танки, Фома та інші "скажені голови" йдуть до Азарова, який пропхав-таки постанову уряду, щоб повністю знищити україномовний дубляж

Запрошуємо Вас на видовищну акцію "Кіна не буде?", що відбудеться під стінами Кабміну (вул. Грушевського, 12) 12 квітня, у четвер, о 12.00. Захід є протестом відомих акторів, музикантів та письменників проти постанови уряду N168, яка заохочує демонструвати в українських кінотеатрах фільми, дубльовані російською мовою, та проти незаконного вилучення майна у студії дубляжу "Le Doyen". Ще донедавна стрічки мали дублюватися та озвучуватися лише в Україні, що означало наявність шматка хліба у сотень творчих людей, і згадана компанія виробляла справді якісний продукт. На Вас чекатимуть: Фагот (гурт "ТНМК"), Фома (гурт "Мандри"), Вадим Красноокий (гурт "MAD HEADS XL"), Брати Капранови, Сестри Тельнюк, небайдужі громадяни, гігантська кіноплівка та інші кінопримочки.

Організатори: Всеукраїнська громадська організація "Не будь байдужим!", Громадянський Рух "Відсіч", ініціатива "Кіно-Переклад", Рух добровольців "Простір свободи", Громадська організація "Українська справа".


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2012-07-24 21:23:51 ]



Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2012-09-21 23:45:43 ]
✤ РОЗСТРІЛЯНИЙ З’ЇЗД КОБЗАРІВ

► На початку грудня 1934-35 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїз
дки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.

► Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…

► У грудні 1933 р. на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру "класово-ворожими". З цього пленуму розпочалося "узаконене" викорінення не просто музичних інструментів, а передусім самого явища кобзарства. Якщо бути точнішими, то заклик оголосити кобзу та бандуру "класово ворожими" прозвучав з вуст сумнозвісного Андрія Хвилі, причетного до репресій десятків видатних діячів культури України. До речі, саме він був автором першої переробки українського правопису в напрямі до зближення української мови з російською. Андрій Хвиля тоді сказав, що ці музичні інструменти, орієнтують "музичний фронт" на "часи гетьманів" та "козацької романтики". Саме це, вочевидь, і було найшкідливішим.

► Така постанова з’явилася на світ білий далеко не тому, що комуністи хотіли все робити законно. Ще з перших своїх днів на Великій Україні влада "робітників і селян" влаштовувала справжні лови на сліпих і немічних кобзарів. Їх розстрілювали на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі загинули від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920 – Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. Сотні народних співців загинули від червонокозацьких шабель та червоноармійських куль. Але їх було надто багато та й народ ними опікувався, тож таким примітивним способом – звичайним відстрілом радянська влада з лірниками раду дати не могла. ЦК ВКП(б) змінює тактику – одна за одною з’являються аж чотири постанови: "Про заборону жебрацтва", "Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС", "Про затвердження репертуару в установах НКО" (народного комісаріату освіти), "Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність". Після цих постанов кобзарів не розстрілювали на місці, як раніше, – їх ув’язнювали без їжі і води, а їхні інструменти як "класово ворожі" – знищували.

► Водночас до боротьби проти кобзарів долучилася вірна радянська преса, заряснівши заголовками: "Проти кобзи – радіо Дніпрельстану!", "Пильніше контролюйте кобзарів!", "Кобза – музична соха!", "Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!". Друкують лише "викривальні" матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: "Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох" чи "…треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення кобзарського націоналізму". А тим часом музичні фабрики влада зобов’язала навіть не сотнями, а мільйонами виготовляти "кудєсніци-гармошки", "кудєсніки-баяни" і "кудєсніци-балалайки". До цькування кобзарів підключають і українських радянських письменників – Юрій Смолич писав: "Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів".

► Така культурна політика більшовиків не була нічим новим для України. Це було продовження імперської антиукраїнської політики, основним структурним елементом якої було табуювання – заборона і знищення всього того, чого на думку імперії не було і бути не могло. Радянська імперія лише вдосконалила способи боротьби з різними "класово ворожими елементами". І 1933 року водночас з фізичним винищенням українців голодомором, совіти окремо взялися до винищення носіїв народної пам’яті, які співали про визвольні змагання українців, про шляхетних національних героїв, про їхні благородні вчинки. Своїми думами і піснями кобзарі берегли національну свідомість, увесь час нагадували українцям, хто вони, чиїх батьків діти. Вони також берегли національну поетичну та музичну самобутність, вишукану творчу спадщину багатьох поколінь.

► Австралійський бандурист Віктор Мішалов, дослідник українського кобзарства, доклав багато зусиль до вивчення українського кобзарства і, зокрема, до вивчення знищення цього самобутнього явища. В одній зі своїх праць він пише: "В 30-х роках почалося якесь гоніння на кобзарів та лірників, їх нікуди не пускали, ніде не давали їм виступати. Про це є безліч свідчень, крім того, ці факти добре описав Гнат Хоткевич."

► Але вінцем переслідування і цькування кобзарів став "покритий мороком таємничності і моторошної легендарності" так званий кобзарський з’їзд, що, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934–1935 р. у Харкові. І в радянській пресі, і в архівах колишнього НКВС-КДБ марно шукати про цей з’їзд бодай побіжної згадки. Адже сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли. Є свідчення, що 1941-го харківській архів було спалено, а пізніше – 1960 року, за таємним наказом тогочасного голови КДБ СРСР Шелепіна, було знищено все, що могло б скомпрометувати органи. І все ж правда про цей з'їзд доходить до нас з уст сучасників чи випадкових свідків, бо такі злочини не можуть безслідно канути в безодню забуття. Відомо, що для реєстрації кобзарів було створено етнографічну комісію Академії наук УРСР. З'їзд кобзарів і лірників пов'язали з Республіканською олімпіадою міста й села (грудень 1934-го). Органам ДПУ і міліції на місцях було наказано забезпечити явку народних співців до тодішньої столиці України – Харкова.

► Відомий композитор Дмитро Шостакович у книзі "Заповіт: спогади Шостаковича" згадує: "У середині 30-х років було проголошено Перший Всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів, і всі народні співці змушені були разом зібратися і дискутувати своє майбутнє… Вони приїхали з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми – живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось… майже всі ці жалібні співці були вбиті". Одні пишуть, що на цей з'їзд енкаведисти зігнали понад 200 кобзарів, інші називають ще приголомшливішу цифру – 1234. Знаємо також, що тільки на Київщині на початку ХХ століття було близько 240 кобзарів і лірників – до початку Другої світової війни в Україні не залишилося нікого.

► До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Нехай Миколі Бажанові Бог буде суддею, але я як кобзар і як українець не можу простити йому ось таких рядків:

Помреш, як собака,
як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
спотворену гру!
Вірую – не кобзою,
Вірую – не лірою,
Вірую полум’ям
серця і гніва…

► Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в енкаведе. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького…

► Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність…
Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.

► Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх … розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1934-35х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».

► Нещодавно в Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».

► Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули… Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».

► В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».

► А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.

► Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи.

Запам’ятаймо ж імена народних співців-мучеників:

► КОБЗАРІ

БОРЕЦЬ Іван Олексійович. З Борисполя на Київщині (1990 р. н.). Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.
ГАЩЕНКО Павло Михайлович. Із села Костянтинівки Богодухівського району Харківської області. Брав участь у роботі XII Археологічного з’їзду у Харкові (1902 р.).
ГЛУШАК Никифор Іванович. З Чорнобиля на Київщині (1890 р. н.). Виготовляв бандури.
ГУБЕНКО Михайло. З Миргорода (1891 р. н.). З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.
ДЕЙНЕКА Карпо. З Конотопа (1897 р. н.). Виготовляв бандури.
ДОРОШЕНКО Федір Васильович. Фундатор Першої капели кобзарів у Києві.
ДРЕВЧЕНКО (ДРЕВКІН, ДРИГАВКА) Петро Семенович. З села Семенівки на Полтавщині (1871 р. н.).
ДУМЕНКО (ДУМЧЕНКО, ДУМА) Лука. З села Киселівки (нині Менського району) на Чернігівщині.
СОЛОГУБ Віктор. Із села Юрківці Талалаївського району Чернігівської області. З 1920 року виступав зі своїми трьома синами-бандуристами — Володимиром, Миколою та Михайлом.
ХРИСТЕНКО Макар. Жив на хуторі Костів (нині Валківського району) Дніпропетровської області (1870 р. н.).
ЦЕБРЕНКО Григорій. Один з організаторів Першої української художньої капели кобзарів. 1917 року брав участь у кобзарському концерті в Києві.
ЩЕРБИНА Данило. Із Долинського Кіровоградської області (1891 р. н.). Під час Першої світової війни як військовополонений був у Німеччині, виступав у Берліні.
ЯЩЕНКО Оврам Семенович. З села Харківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У 1918 р. створював Першу українську художню капелу кобзарів.
ГУРА (ГУРІН) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк). Пропав безвісти.
ДЕМЧЕНКО Микола. З села Дементіївки Харківського району Харківської області (1873 р. н.).
КОЛОДУБ. З села Великої Кошелівки Ніжинського району Чернігівської області (1893 р. н.).
КУЖКОВЕНКО. До революції 1917 р. був засланий до Сибіру, де втратив зір. У 1920-х роках кобзарював на Україні. Пропав безвісти.
ЛАВРИШ (ЛАВРИК) Петро. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1873 р. н.).
МАТВІЙ (приблизно 1865 р. н.). Із села Черевки Миргородського району Полтавської області.
МИРОН ЯКОВИЧ. З села Олександрівки (за Новим Мерчиком) на Харківщині.
ПАРАСОЧКА (ПЕТРІВСЬКИЙ) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
ПАСІЧНИЧЕНКО. Миргородський кобзар.
ПОБІГАЙЛО Олексій. Учень Михайла Кравченка.
ПОВАР Панас Митрофанович. Із села Верхолісся.
СІРОШТАН Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).
СИМОНЕНКО Василь. З с. Корюківки на Чернігівщині.
СОЛОМАХ Никифор. З Миронівки на Харківщині (1893 р. н.).
ТОКАР Ілля Якович. З Дементіївки Харківського району Харківської області (1863 р. н.).
ТОКАРЕВСЬКИЙ М. Д. З 1912 року зазнавав переслідувань.
ФЕДОРЕНКО Василь Петрович. З-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.
НІМЧЕНКО К. З Кубані. Бандура його конструкції 1923 року розглядалася на засіданні експертної комісії УКРФІЛу і дістала високої оцінки.
ОСАДЬКО Василь Якович (1865 р. н.). Грав у Харківській капелі, згодом створив власний ансамбль, з яким мандрував по Україні.
ПАВЛИНСЬКИЙ Антон (1870 р. н.). Визначний київський майстер бандур. Пропав безвісти.
ПАНЧЕНКО Федір Петрович. Один з засновників Першої капели бандуристів (1918 р.) у Києві. За свідченнями кобзарів, закатований у 1930-ті роки.
ПАПЛИНСЬКИЙ Антон Карлович. Київський майстер бандур. Член ревізійної комісії Першої української капели кобзарів.
ПАСЮГА Степан Артемович.
ПОТАПЕНКО Василь Васильович. У 1902 р. був на ХІІ Археологічному з’їзді. Брав участь у створенні Першої художньої капели кобзарів (1918 р.).
РОЖЧЕНКО (РОЖКО) Пилип Порфирович. З Конотопа (1889 р. н.). Грав у конотопських ансамблях.
РУДЕНКО (РУДИЧЕНКО) Данило. З села Баби Менського району на Чернігівщині.
СКАКУН Андрій Юхимович (1891 р. н.). З Баришівки на Київщині. Учасник Київської капели бандуристів кінця 1920 — початку 1930-х років.
СКОБА Антон Якович. З Багачки на Полтавщині (приблизно 1865 р. н.).
ЗАЄЦЬ Микола Мартинович (1902 р. н.). Церковний регент у Лубнах. Мандрував з Харківською капелою кобзарів, деякий час був її художнім керівником. Заарештований 1937 року. Пропав безвісти.
КОНОНЕНКО Пилип Петрович. З Великої Писарівки на Полтавщині (1904 р. н.). Засновник Полтавської капели. Грав у Харківській (1925-1928 рр.), згодом — Конотопській капелах. Виготовляв бандури.
КОНОПЛІЧ Кіндрат Михайлович. З Борисполя на Київщині (1900 р. н.). Грав у Київській (1927-1929 рр.), згодом — Бориспільській капелах.
КОНОН Григорій Якович (1887 р. н.). З Борисполя на Київщині. Один із засновників (завідувач художньої частини) Першої української художньої капели кобзарів. Загинув 1937 року.
ЛЯЩЕНКО (СТАРЧЕНКО) Іван Пимонович. З Підгороднього Дніпропетровської області.
МАТЮХА Максим Мусійович. З Конотопа (1896 р. н.). Один з організаторів кобзарського руху на Сумщині.
МИНЗАРЕНКО Дем’ян. З Полтавщини (1889 р. н.). У 1920-х роках мандрував з капелами. Репресований 1936 року.

► ЛІРНИКИ

БЕРНАЦЬКИЙ І. К. Із Зінькова на Полтавщині (1901 р. н.). Від нього М. Гайдай записав думу «Про Коновченка» (1926 р.).
БОКЛАЧ Назар. З хутора Лихачівки Харківської області. 1930 року фольклористи записали від нього думу «Про трьох братів Озівських».
ВАХКО Гарасим. Від нього на ярмарку в Ічні С. Маслов записав псалом «Удова» (1902 р.).
ВЕСЕЛИЙ (ЦАР) Самсон. Народився у селі Литвинівці (тепер Валківського району) Харківської області. Від нього записано думу «Про Олексія Поповича» та псалми (1930 р.).
ГОНЧАР Варивон. Із села Ков’яги Харківської області. 1930 року був ще живий. Пропав безвісти.
ГРАБ Левко. У 1915-1920 роках лірникував у Менському районі на Чернігівщині.
ГРИШКО О. Л. Немає жодних біографічних даних.
ЗЕЛІНСЬКИЙ Семен. З Київщини.
ІВАНЕЦЬКИЙ Антон Максимович. Із села Соболівки.
ЙОСИП. Родом з Павлограда. Грав біля Самарського монастиря. Ходив разом з кобзарем Древченком.
КИСІЛЬ. У 1920-ті роки ще грав на київських базарах. Пропав безвісти.
КОВАЛЬВАХ Прокоп Петрович. З-під Полтави.
КОЛЕСНИК (КОЛІСНИК) Нестор Данилович. Із села Катричівки Валківського району Харківської області.
КІШКА Петро. З Чернігівщини.
ЛІСОВИЙ (ПАПУДА) Іван. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МАРТИНЕНКО (ДИМБЕРСЬКИЙ) Іван. Народився у с. Димберах (приблизно 1884 р.). 1920 року жив у Києві.
МЕРЕЖКО Іван Харламович. Із села Чаплинки Петриківського району на Дніпропетровщині.
МЕТЕЛЬСЬКИЙ. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МОСКАЛЕНКО Купріян. У 1920-х роках жив у Києві. Пропав безвісти.
ЛІМОЗ (БІЯШИЙ) Василь. Із села Білоуса на Чернігівщині. Приятелював з лірником-земляком ОВЧАРЕНКОМ (ШАПОВАЛОМ) Григорієм. Обидва пропали безвісти.
ПОЛУНЕЦЬ Григорій. Зі слободи Зіньківщина Полтавського району. 1902 року П. Мартинович записав від нього псалми.
ТЕРТІЙ Степан Костянтинович. Із Старої Басані Новобасанського району Чернігівської області…


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2013-02-28 14:59:41 ]
Міністру Кожарі про геноцид українців на Кубані

Міністру закордонних справ України п. Л.Кожарі

Шановний пане Леоніде!

16 лютого 1918 року Законодавчою Радою Кубані у Катеринодарі (тепер – Краснодар РФ) на українських етнічних землях (Кубань, Ставропілля, Чорноморщина, Терщина) було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. 28 травня 1918 року між Гетьманом Української Держави Павлом Скоропадським і Головою Кубанської Народної Республіки Миколою Рябоволом було підписано Угоду про воз’єднання України і Кубані. 17 березня 1920 року Кубанська Народна Республіка була окупована більшовицькою Росією.

Напередодні 95-ї річниці самостійності Кубанської Народної Республіки Благодійний фонд “Україна-Русь” звертає Вашу увагу на катастрофічний стан із забезпеченням національно-культурних прав українців, що проживають в Російській Федерації і, зокрема, на теренах колишньої Кубанської Народної Республіки (тепер - Краснодарський і Ставропольський краї).

Так, згідно з переписом населення 1926 року в Кубанському окрузі проживало 916 тис. українців, що складало 62% всього населення. В Ставропольському окрузі – відповідно 246 тис. українців (34%), Чорноморському – 104 тис. (38%), Терському – 194 тис. (30%). Разом тут проживало майже півтора мільйона українців.

Перепис населення 2010 року засвідчив катастрофічне зменшення як чисельності так і частки українців на цих землях. Так, у Краснодарському краї тепер нараховують лише 84 тис. українців (1,6%), а в Ставропольському – 30 тис. (1,1%). Разом – заледве 115 тис. українців, що майже – в 15 разів (!) менше ніж було в 20-хх роках.

Такий демографічний зсув серед українського населення став можливим внаслідок цілеспрямованої політики окупаційної російської влади: голодоморів, репресій, тотального насильного зросійщення, створення штучних умов для відмови від української національності. Адже, лише за даними Кубанського оргвідділу народної освіти у 1925 році, зокрема, на Кубані нараховувалось 900 тис. україномовних мешканців, працювало майже 150 українських шкіл, діяли українські видавництва.

Сьогодні тут немає жодної української школи, дитсадка, спеціального чи вищого навчального закладу з українською мовою викладання. Не виходять україномовні газети чи журнали, відсутні український театр, книгодрукування, немає українського радіомовлення і телебачення. Одним словом, українське населення позбавлене усіх можливих національно-культурних прав.

Просимо Міністерство Закордонних Справ України порушити перед Російською Федерацією питання щодо вжиття заходів для невідкладного задоволення українцями Кубанського і Ставропольського країв усіх необхідних національно-культурних потреб.

З повагою,
Президент БФ “Україна-Русь”
Ростислав Новоженець