“Коханий!” — я пишу це слово навпрошки…

“Коханий!” — я пишу це слово навпрошки,
Навскіс через листок, і так, немов уперше:
Уперше — на віку, і вперше — на віки
Учвал через рядки летить високий вершник!
Це слово — з задихань, з притислих-к-грудям рук,
Це слово вище слів: за ним — вже тільки стогін!..
“Коханий” — видихай, чи: тонко цвьохнув лук,
Пустивши в ціль стрілу із простору пустого.
І тільки ніжний черк — і отерп по душі:
Тривкіше всіх присяг, легке, як дух без тіла,
Це слово (о, замри!) — переступом межі,
Й нічого вже не бійсь, якщо — переступила…


О.Забужко
збірка “Автостоп”, Київ, 1994








Махну за перелаз, а далі – навпрошки
Піду по борозні, бо борозною легше.
Спочатку їсти дай, бо грають марш кишки,
Давай усе, що є – на друге і на перше.
Чому я так летів, чому грядки потовк?
Кохана, ну невже уваги це вартує?
Набридло все мені, скрадаюсь ніби вовк,
І півсела собак за мною лементує.
Устами п’ю з долонь, з притислих-к-грудям рук,
І чую шепіт твій – Іди до мене, милий…
Знов тіло без душі – натягнуте, як лук.
Нічого не боюсь – ми вже переступили…



І.Гентош