я казав йому не вдягати сорочку із довгими рукавами: він трохи спітнів і я тепер чіткіше відчував запах "Оріum". куди б ми не йшли, його жовтувате обличчя здавалося щасливим. як дитина, він любив мене. не казав,та я знаю, що любив.
невідповідність його зовнішності та його сили викликало мої заздрощі. я так не вмів. я не вмів приховувати, заринатися. він - умів.
і одного разу він заринувся. раптовіше, ніж завжди. як дитина, він заринувся. зник.якби я знав, що його опіум, його спітніла шия більше не трапляться мені ніколи, я б вдивлявся у те жовтувате обличчя, не питаючи, не благаючи, але запамьятовуючи, дивуючись, захоплюючись.

кахельні будинки з подекуди відкритими вікнами загортали маленький сквер. я памьятаю кожну думку та кожен рух в той момент: свій, проїзджаючого десь тролейбусу, рух своїх м'язів, живих та наповнених кровью, рух свого серця, сердець чужих людей в тому тролейбусі. коли мені подзвонили. помер.

і я посміхнувся. він напевно не хотів би бачити мої сльози. і я посміхнувся. смерть, це ще не все. є я та мої згадки, є безліч людей. є згадки. ми дещо більше, ніж ми. ми усі ці люди, ми усі їхні думки, ми рух. ми--вічність.

a він - аромат "Оріum" та паркі сорочки, він- кахельні будинки та люди в тролейбусі. він, як і ми: просто вмирав.

8 червня 2010