Життя, як то кажуть, найкращий вчитель. Правду кажуть, бо навіть якщо знатимеш назви усіх міст світу напам»ять, то ніколи не дізнаєшся, у якому з них заховано щастя. Чи важливо те, до скількох мільярдів ти вмієш рахувати гроші, якщо власні добрі вчинки моженш перелічити на пальцях однієї руки? І зовсім неважливо те, що ти навчився визначати прогноз погоди за розташуванням зірок на небі, якщо прогноз погоди у власній душі визначити тобі не під силу?

У Життя є власні навчальні заклади. Точніше, такий лише один. І назва у нього така ж. Щоб вступити до нього, не потрібно складати жодних екзаменів. Та й факультет у ньому лише один. У Життя свої лекції, свої семінари, свої іспити. Але воно, на відміну від викладачів-людей, дозволяє користуватись шпаргалками і робити виправлення. Та чи завжди ми цим користуємось? Життя часто перевіряє здобуті нами знання — у трамваї, де повно бабусь, на вулиці, де розлігся безрукий жебрак, у церкві, перед молитвою. Життя не ставить талонів — завжди дає другий шанс. Часом ми його не помічаємо, а часом не хочемо помічати, заплющивши очі і вже наперед знаючи, що виходу нема.

Коли закінчується сесія навчальна, розпочинається сесія життєва. Перед іспитом, який прийматиме саме Життя не обов”язково в останню ніч писати конспекти першоджерел, ворожити на кавовій гущі, намагаючись визначити, який білет потрапить до твоїх рук. Та й Життя ніколи не попереджає про екзамен — усе стається тоді, коли ти найменше того чекаєш. Ось і в мене сьогодні іспит — найскладніший. Дисципліну “Теорія і практика щирого кохання” вивчала багато років, але на практиці так і не засвоїла. Завжди найважливіше вислизало з рук.

-Доброго дня, - сказав екзаменатор і попросив сісти біля нього. - Тягніть білет.

Напруживши усі м”язи полічила до семи і взяла потрібний мені.

-Який номер? - запитав чоловік.

-Тринадцятий, - відповіла, не приховуючи зляканих очей.

-Та не впадайте у відчай. Всяке буває. Не завжди те, що за всіма законами має приносити щастя, таким є насправді. І не завжди на сьомому пише “сім”, - усміхнувся, і опустив очі до журналу так, наче згадав щось не зовсім приємне, чи то болісне для нього. - Відповідайте.

-Ой, та я ще не можу. Мені треба підготуватись, - крикнула я.

-А коли кохання постукає у ваше серце, ви також скажете, що вам треба підготуватись? Чи скажете йому, щоб зачекало п”ятнадцять хвилин? - усміхнувся екзаменатор. - Яке перше запитання?

-Основні принципи вірності, - прогуділа печально, бо не знала відповіді.

-Не знаєте? То я вам скажу, що вірність не має жодних принципів. За це вам ставимо нуль. Наступне, - продовжував викладач.

-Що таке взаєморозуміння? - відповіла ще більш засмученим голосом.

-І цього не знаєте? Так-от, взаєморозуміння — це ситуація, коли обожнювана вами людина говорить :Я тебе більше не кохаю”, а ви відповідаєте :” Ну, що ж, не триматиму”. За це вам теж мінус. Може хоч останнє знаєте, - запитав викладач.

-Якими повинні бути дії у випадку, якщо кохання нерозділене? - здивувалась.

-То що ж робити? - запитав чоловік, нервово стукаючи олівцем по столі.

-Забути, - сказала, пускаючи сльозу на волю.

-Ні, дитино, не забути. Терпіти треба. Нехай болить. З часом переболить, або ж повернеться. Не забувати треба, а чекати — щодня, щохвилини, щомиті, - промовив екзаменатор, витираючи сльози з мого обличчя. - Давайте залікову книжку.

Простягнула йому документ, що засвідчував мою причетність до цього світу і ще більше розридалась. Зрозуміла, що не здатна нічого засвоїти як слід. Викладач усміхнувся і повернув мені залікову.

-Ви вільні, - промовив.

-За що п”ятірка? - здивувалась. - Я ж нічого не знала.

-Бо вам за “Основи байдужості” поставили трійку...


21.06.2010