Минуле, де ти ? Де ви, дні ?
В котрих єство моє кипіло.
Куди поділися вогні
Дитинства ?..
Може у мені
Життя роками переспіло ?

Можливо я давно не я,
Можливо втрачена навіки
Судьби сакральна колія...
Знесилилась душа моя
Під гнітом вражої опіки.

Немає світла у мені,
Воно, мов цвіт, спорохнявіло.
Якісь печалі неземні
Заграли на журній струні,
Багаття мрій відпломеніло.

Відвечоріли вечори,
Прозорі ранки помутніли.
В ошматтях сивої пори,
Мов з височенної гори
Потоки мли заструменіли...

Вже до поміжжя всіх марнот
Стекло буття...
Мене не стало.
Нічного неба чорний грот
Бездонням зоряних висот
Глитнув моє сліпе начало.

Душа шубовснулась у тлін
Підкошена лихою суттю...
А дух ? – не відаю де він,
Пітьма, пітьма з усіх сторін
Здавила злобною могуттю.

Пітьма... Її перемогти
Молитвенно немає сили.
В борні жорстокій полягти
За крихту світла, за світи,
Котрі крізь ніч заголосили,

Обсипались в риданнях дум...
Хіба порозуміти зможу,
Чим живиться одвічний сум ?
Який біжить по ньому струм ?..
Чи сам собі в сім допоможу ?

Буденщина, її тягар
Знебарвлює завісу вражень.
Згасає сонце... Божий дар
Краде зажерливий лихвар
Випльовуючи бруд ображень.

Гайнує, змучує літа
Пекуча пліснява облуди.
Непереборна самота,
Розпука, розпач, хрипота
Пруть скаженіло звідусюди.

Пітьма торкнулася очей
Прогризши мозок монотонням.
Ще скільки буде тих ночей,
Бурлячих темрявою ? Ще й
На крізь пронизаних безсонням.

Ще скільки буде небуття
В бутті, придуманому мною ?
Нема відваги до Життя
В душі, що кане в забуття,
Прошита плинністю земною...