Знову ти? Чого тобі? Будеш надокучати своїми монотонними розмовами по-душах? Залиш мою душу в спокої! Мені з тобою добре?! Облиш… Буває, інколи хочеться побути наодинці, але твоя присутність мені нестерпна.
Не торкайся моєї душі! Чуєш! Дотик обпікає холодом…
Не називай мене подругою! Так, ми знайомі з тобою стільки, скільки я себе пам’ятаю. Але раніше ти була іншою, мені навіть було приємно блукати з тобою порожніми вуличками нашого невеличкого міста… Ти завжди одягалася в легенький смуток, твої розмови не містили ноток безнадії, навпаки, їх терпкувато-солодкуватий тон мав приємний присмак.
Ти переїхала до мене в той час, коли я намагалася зібрати уламки свого серця. Ти виголошувала довгі монологи… Я слухала… Щоб справити на мене враження, ти зуміла в часових просторах Всесвіту віднайшла плівку із усіма подробицями пережитих мною почуттів та щоденно, напротязі довгих років прокручувала її персонально для мене. Ти часто будила мене серед ночі, щоб поговорити. А я до самого ранку переконувала тебе в твоїй неправоті…
Кажеш, що не така ти вже й погана?... Нагадуєш, як ми разом їздили до Львова на Форум видавців, відвідували театри, картинну галерею, каталися трамваями, заходили у під’їзди старих будинків, щоб відчути дух старовини… Так, звісно, пам’ятаю. Адже тільки там я могла спекатись тебе. Ти зникала раптово. Потім, у кафе, з’являлася знову, одіта в легенький осінній смуток, диктувала мені вірші... Ти як і я обожнюєш Осінь.
Та куди б я не пішла, - ти поруч. Навіть у великих, багатолюдних містах мені не вдається від тебе утекти. Я все життя шукала однодумців, споріднені душі, а натомість отримала тебе.
Кажеш, що тобі не можна лишатись на одинці із собою? Самота з Самотою… Це надто жорстоко?!
Пропонуєш на прощання випити бокал вина? І ти підеш?! І як надовго? Твої обіцянки солодкі… Я і так усе життя п’ю з тобою на брудершафт…
Що? Кажеш, що ти уже кілька днів не можеш до мене достукатись, що я змінила замок у дверях? Та ні, це ти загубила ключі…

Хоча, зміни, звичайно, є. Гаразд, розповім.

Кілька днів тому я зустріла Щастя. Воно мені посміхнулося і подарувало зустріч з людиною, яка уміє бачити мою душу. І, уявляєш, я відчула, що наші душі споріднені!
Агов! Ти мене не слухаєш…

P.S.: А Самотність, тим часом, поспіхом пакувала свою затерту валізу оберемками важких спогадів, смутку, болі, порожнечі… і зникла у просторах. У просторах уже не моєї Самотності.

/вересень 2010 року/