Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого дитинства змило
Дощем-часом у тайну скрижаль.
Найріднішим йду на світі містом...
Порух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим л
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.
Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
Муркоче волога, голубиться, лине.
Прямує до лон, проникать й напувати.
Дощем сходить небо, щоб землю кохати.
16.04.24
«геній» роздає свої вказівки
це, друзяки, небезпечний труд
і стило в руках його – гвинтівка.
Зизооко цілиться під зріз,
вибирає жертву пожирніше…
затуляйте свої вуха, плиз,
дочекайтесь, хай настане тиша.
Всілися на дроті,
Гомоном дратуючи людей, –
Наче зранку в місті
Зграї голосистій
Більше примоститися ніде.
Поки гомоніли
Птиці зголоднілі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Ігоря Римарука
Так дышится лесам, и так, почти запретно,
в них дышит эхом звук, под свежей и льняной
рубахой каждый взмах и мускул так заметны,
так маленький олень бежит на водопой.
Полшага в тень ворот – и никого за нами,
нас манит высота, и, значит, неспроста
чуть видный огонек живет в оконной раме,
хоть ночь, как стадион заброшенный, пуста.
И с городом внизу поговорить нам любо,
прогнозов и угроз не услыхав опять, –
но влажный ритм не зря льнет к водосточным трубам,
ближайшего дождя уже недолго ждать.
И вот он загустел, вот он грядет, как праздник
проснувшихся грудей под влагою рубах,
он обнажает суть всех зарослей и азбук,
в началах и путях, зачатьях и годах...
Он смоет накипь строк, он не оставит брода
мне бывшему, тому, кто в пуще слово пас,
и крикнет нам – глухим от лета и свободы:
напейтесь же дождя! напейтесь про запас!..
Так смотрятся леса в немые бездны просек,
на тишине ворот – лишь эхо набекрень,
так – вновь, и вновь, и вновь – воды напиться просит
из пригоршней моих тот маленький олень.
Оригінал:
* * *
Так дихають ліси, і майже нелеґально
в них дихає луна, так свіжа і лляна
сорочка кожен рух і мускул облягає, -
так до води біжить лукаве оленя...
Півкроку від юрми - і ми в високій брамі,
нас кличе висота, і, певно, неспроста
літає пломінець в отій віконній рамі,
хоч ніч, як стадіон опівночі, пуста.
І з містом, що внизу, говоримо на рівних,
прогонозів і погроз я знову недочув, -
а, власне, чи спроста прокашлюється в ринвах
важкий вологий ритм майбутнього дощу?
Він вже густий, як звук, він вже гряде - явити
розбурханість грудей крізь мокрі сорочки,
явити голу суть: дерева й алфавіти,
створіння і стежки, творіння і роки...
Він змиє всі рядки, він не залишить броду
й колишньому мені, що в лісі слово пас,
і крикне нам - глухим од літа і свободи:
напийтеся дощу! напийтесь про запас!..
Так дивляться ліси в німі провалля просік
і на бар'єрах брам лама крило луна,
так - знов, і знов, і знов - води напитись просить
з моїх пустельних рук лукаве оленя.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)