Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Торкається гарячої долоні.
Вже лист жовтіє. Яблука червоні...
Стихає світ, здається, і ні слова.
Збігає швидко час...Стежки забуті
Покрила павутина вечорова.
І кожна мить, згасаючи, готова
«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
Бо регоче — не збиткує,
Ніби вітер вздовж калюжі
Небесам артикулює
Кращим адресним чорнилом
Берегам і заповітам,
І річкам, яким мов свято
В Новий місяць сонцем світить
Не вгамуються ніяк, -
Вже від болю серце плаче
І в душі вирує ляк.
Укладаю щільно речі
У валізу шкіряну, -
Клопочуся цілий вечір
Через жінку гамірну.
І достобіса товсте.
Вона по всій Україні
Неначе бур'ян росте.
Тополя багато бачила
І чула багато теж,
Тому про багато що знає,
Я побуду сьогодні удома,
Бо маю настрій такий, немов
Замість кохве я випив брому.
Я нікуди не хочу йти,
І ти теж не ходи нікуди,
Бо якщо ти кудись підеш-
пропущено
оскільки він претендує
для чого мені претензія
що у ній
за морем словесним
є острів майже безлюдний
мені би туди
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.
Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивл
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?
Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.
ІІ
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.
Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Лал, немеркнучі ланіти,
Гарбузи і Попелюшки,
Єзуїти чи шиїти,
Довге, радісне затишшя,
Масала зелена, дивна,
Чорні вишні над узвишшям,
Далечінь масна й чарівна...
поєднав у гучнім ресторані
нас з тобою тоді, після болісних зрад,
в дощовий вечір фортепіанний.
Музикант віртуозно танок вигравав,
готував капучино бариста.
Танцювали красуні під пристрасний драйв
у зваблив
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.
Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Ігоря Римарука
Так дышится лесам, и так, почти запретно,
в них дышит эхом звук, под свежей и льняной
рубахой каждый взмах и мускул так заметны,
так маленький олень бежит на водопой.
Полшага в тень ворот – и никого за нами,
нас манит высота, и, значит, неспроста
чуть видный огонек живет в оконной раме,
хоть ночь, как стадион заброшенный, пуста.
И с городом внизу поговорить нам любо,
прогнозов и угроз не услыхав опять, –
но влажный ритм не зря льнет к водосточным трубам,
ближайшего дождя уже недолго ждать.
И вот он загустел, вот он грядет, как праздник
проснувшихся грудей под влагою рубах,
он обнажает суть всех зарослей и азбук,
в началах и путях, зачатьях и годах...
Он смоет накипь строк, он не оставит брода
мне бывшему, тому, кто в пуще слово пас,
и крикнет нам – глухим от лета и свободы:
напейтесь же дождя! напейтесь про запас!..
Так смотрятся леса в немые бездны просек,
на тишине ворот – лишь эхо набекрень,
так – вновь, и вновь, и вновь – воды напиться просит
из пригоршней моих тот маленький олень.
Оригінал:
* * *
Так дихають ліси, і майже нелеґально
в них дихає луна, так свіжа і лляна
сорочка кожен рух і мускул облягає, -
так до води біжить лукаве оленя...
Півкроку від юрми - і ми в високій брамі,
нас кличе висота, і, певно, неспроста
літає пломінець в отій віконній рамі,
хоч ніч, як стадіон опівночі, пуста.
І з містом, що внизу, говоримо на рівних,
прогонозів і погроз я знову недочув, -
а, власне, чи спроста прокашлюється в ринвах
важкий вологий ритм майбутнього дощу?
Він вже густий, як звук, він вже гряде - явити
розбурханість грудей крізь мокрі сорочки,
явити голу суть: дерева й алфавіти,
створіння і стежки, творіння і роки...
Він змиє всі рядки, він не залишить броду
й колишньому мені, що в лісі слово пас,
і крикне нам - глухим од літа і свободи:
напийтеся дощу! напийтесь про запас!..
Так дивляться ліси в німі провалля просік
і на бар'єрах брам лама крило луна,
так - знов, і знов, і знов - води напитись просить
з моїх пустельних рук лукаве оленя.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
