Її руки пахли чорносливом
Обличчя перше….
Поміж тим як прокинутись, моя душа намагається втрапити в тіло. Кістки якось млосно ломить, як опісля побиття. Я зачіплююсь за світ, за воду(чим не втілення світу), за слова, численні з яких хибні. Лілі дивиться у вікно, вона прийшла раніше, як завше, вона п'є каву і споглядає місто. А я веду свої поодинокі помисли про те як і коли добре приходити, про місто, про рояль, на якому грає моя маленька дівчинка. Зараз ми зачнемо день, як завше(се вже повелися внутрішні традиції, наші і більше нічиї): ми будемо розказувати сни, пити каву, ходити кімнатами із високими стелями і вислуховувати одне одного так, наче ми зобов'язані, наче мені потрібні її сни, а їй мої. А ще вона часами пише п'єси, їх ніхто не ставить, хіба що я у своїй голові. Моя голова се окрема історія. Сни із головою в головній ролі бувають дивні і почасти страшні. Як от: хтось стукає у двері, я підходжу, відчиняю, а там поштар каже, що мені бандероль, моя голова, трохи не голена, правда. Отака от штука. І так з кожним важливим для мене предметом. Я люблю дивитися ввечері у вікно, іноді таке споглядання затягується, позаяк стає дуже цікаво, бо наш будинок заселений різними людськими істотами. Коли вони вертають до дому, то є вже цілі історії, ба навіть серіали. Для кожного з них в мене свої імена: Блазень, Конферанс'є, Пушкін. Всі ці типажі відповідають свої підпільним назвам. Я бачу як повільною ходою іде Блазень, чую його п'яну усмішку. Він живе на другому поверсі, любить усіх посмішити, любить випити, поспівати, працює на м'ясокомбінаті. Через декілька років він повернеться раніше з роботи: нещасний випадок, скажуть, він був п'яний, за щось перечепився - і без голови... Правда трохи поплаче дружина, 13-ти річна дочка дивитиметься з-під лоба, а через 3 роки буде першою шльондрою. Сусіди вип'ють і розійдуться. Так поховають блазня. Розказуватимуть історії як в останні свої дні він зривався, пив спирт, одеколони, потім забудуть, як забувать про все на світі: про погану погоду, хороші аналізи, квашену капусту, запах волосся і перегар, все в цьому світі можна забути. Конферанс'є часто забуває, часто п'є, працює в театрі, на сцені. Звичайний типовий працівник сцени, рідко голиться. Дружина кинула його п'ять років тому і виїхала із сином в невідомому напрямку. Коли прийде зима, Конферанс'є знайдуть під будинком, він спатиме... Сцена залишиться без свого відданого робітника. Знову та ж схема: зберуться сусіди, поховають, вип'ють і забудуть. Знову летітиме сніг, я читатиму і дивитимусь у вікно, тепер на зиму, бо всі вони якісь неоднакові. Зовсім інакший сніг, вітер і ми. Лілі влаштується на роботу, в магазин солодощів. Але попри те, що за весь день її руки торкатимуться різних здоб, вони все одно матимуть аромат чорносливу, особливо взимку. Нерідко Лілі приноситиме якісь новини, хоч мало що мене із них зацікавить, але то буде якийсь потаємний зв'язок із зовнішніми проявами життя. Нещодавно в нашому будинку з'явився ще один персонаж - Пушкін, подейкують, що пише вірші. Страшний меланхолік і мандрівник. Його перебування було недовгим і опісля Пушкіна лишився єдиний надпис у під'їзді: "а на стіні у моїй кімнаті твої колготи і наше фото". Кому ся інтимна присвята ніхто не дізнався. Ми із Лілі любимо втікати до річки і довго сидіти на березі... Я мрію про човна, вона щось пише, потім цілуємся, потім йдемо до дому, потім падає дощ. В нашому місті ніколи немає екскурсій, майже ніколи немає чужих. В місцевих кнайпах одні і ті ж люди, вони ніби вартують весь цей п'яний шал. Тут загалом погано розвинена проституція, багато віруючих, мало любові і я навіть не знаю чи є ми хоч на якихось картах.
Були миті, коли я ходив до університету, мав непогані успіхи, писав якісь статті у місцеву газету. Час для мене тоді просто волікся, бувало я затримувався в бібліотеці і ввечері мене стрічали ті ж ліхтарі, я чув подзвін тієї ж ратуші і п'янички побіля генделів виспівували щось своє. Університет зник раптово, зникли викладачі, студенти, лишилися порожні стіни і ностальгія. Ніхто направду не знав що сталося із альма-матер, висувались ріжні версії, хоч стало помітно, що все міняється, все кудись зникає. Пані Кася, стара полька, говорила, що ми чимось розгнівили Бога, а я часами уявляв того ж Бога, я мало переймався тим, що щось зникає… Я завше хотів збудувати човна, відкладав гроші, аби тільки замовити його у теслі. Тому часами руки Лілі для мене пахли не тільки чорнословим, а водою, що здавалося, протікала в її тілі, і ставалися миті, коли ся вода зливалася зо мною. Я мав втекти, втекти на човні, оскільки моя хвороба прогресувала, як і прогресували нерви. Мені здавалося, що такий вчинок має звільнити нас обох. Мені се дасть воду, що нагадуватиме її тіло. Я візьму з собою трохи чорносливу, се нагадуватиме мені її руки. Але поміж прогулянками, поміж мріями про човна, поміж запахами, все забувалося. Мені не було куди іти, я міг чути рояль, знову споглядати у вікно, але всі потроху вмирали. Вмирали мої сили, і я малював час, коли ми побачимось востаннє. Місто було порожнім, як моє серце. Я уявляв себе серед степу, заблукалим, забутим, я чекав кожної миті, що хтось ввійде, я навіть почав писати і підкладати листи панночці із будинку навпроти, вона постійно дивилися у вікно, як і я, може навіть жаліла мене. Се були одинокі листи, в яких я розказував те, чого не оповідав Лілі, відкривав таємницю із човном, із втечею, із своїми силами. Всі ми разом із нашим містом були забуті, усі старі будинки, усі газети. В нас не було телебачення, радіо, хоча помітно се нікого не зачепило. Хтось тікав, хтось лишався схимником. Я часто думав про роздвоєння, бо у снах своїх мені являлися дивні місця, мені здавалося, що я живу не тільки тут, а ще десь, що я пишу панночці, котрої направду немає, все фікція, так і є все фікція, тільки присяжні справжні. Якось панночка відписала, вона виявилась отою дочкою блазня, у неї непогане життя, хоча в душі якось забагато зайвого, забагато сміття. В день, коли тесля виконав роботу, сей день для мене пах деревом, я прощався, я не міг попрощатися з її руками, але мав пам’ять. Дочка блазня обіцяла принести усю переписку через день, а мене забрала вода, тільки її руки пахли чорносливом, прощай моя маленька Лілі, моя музико…
Дай мені сили знайти вихід із цього дому, я тут вбачаю свої сліди, і свої нові обличчя…Святий Боже, Святий кріпкий, помилуй нас.
Обличчя друге…
Моя з'ява була поряд: дівча років 16-18-ти, в синьому платтячку з такими ж синіми очима. Я подумки роздягнув її, позаяк тіло в яке була поселена душа юнки мало чудовну подобу, хоч тіло часами бува найогиднішим, що нам даровано, втіленням гріха, постійним запереченням свободи. Я тільки міг здогадуватися чи п'є вона і скільки, чи пише щось і якщо так, то що саме. Вона любила епістолярію, пила яблучне вино. Ся дівчинка знала все, ми стрілися на березі, де вона говорила із водою, хоч могла говорити із деревами, із землею. Так мало статися. Вона знала все, вона розказувала про подорож, про дзеркала. Ми сіли в автобус, що прямував у місто, в якесь невідоме місто. Порожній автобус, ми, її дивний запах, її поцілунки сторожкі і холодні, як сніг, її тремтіння.
- Як тя звати.
- Називай мене Піаністкою Любови… Чи добре так…
- Добре…але якось таємничо…
- Так як кохатися із незнайомцями? – Усміхнулася вона.
- Я не знаю…
- А я знаю… Тільки боязко трохи, але мені не шкода себе…(Піяністка мимоволі оповідала про свій сексуальнийм досвід, про якісь свої фантазії)
Я проведу тебе у свій будинок, зараз там гостює театр, вічний театр смерти. Ми будемо слухати рояль Моцарта, правда, він не грає, грає його дівча, Моцарт хорий, Моцарт має вмирати.
Ми швидко дібралися до будинку. На вході нас стріла пані Кася, стара полька, що куховарила. По будинку пленталися вічні Блукальці: блазень без голови, Конферанс’є, Пушкін… У кожного на грудях була табличка із написом імен.
- Не дивуйся, се ж актори, а се їхні ролі… Поцілуй мене…
Піяністка Любови вміла скрадати мене від світу, просто говорила – поцілуй мене… Потому ми слухали рояль, Піяністка перекладала листи, що Моцарт щоранку їй писав, пила яблучне вино… Поцілуй мене…
Ранок закрався непомітно, я блукав коридорами, доки вона спала, випадково зайшов в одну із кімнат, де побачив акторів.
Блазень(тримає голову в руках): пане гість, ми вас зачекалися, пам’ятаєте, все фікція тільки присяжні справжні.
Я: нічого не пам’ятаю, або я втратив дар берегти щось у своїй голові, або не знаю… Які присяжні.
Конферансє: Блазню важко говорити, у нього проблеми із головою, спрага і криза духу.
Пушкін: прощайтеся із своїм тілом, для втікача се так ганебно… Ви втрапили на судилище, ми ваші давні друзі, ваші таємні співрозмовники, ваші домочадці.
Конферансє: душу чи тіло віддасте на наш жертовник, душу чи тіло…
Я вибіг і лишень чув: «душу чи тіло», хоч як на мене, і те і друге я віддав давно. Я десь бачив сих суддів, я ішов до Піяністки, вона прокидалася, вона мандрувала коридорами, з-під сорочки виглядало її тіло, що часами для мене нагадувало пісок, може я теж був схибленим, як і вона….
- Зараз я тобі покажу дзеркало… ми понесемо листи дівчинці Моцарта.
- Яке дзеркало?
- У світі стільки таємниць…
Я відчував себе розгублено, ми прийшли до Моцарта, але запізно, там нікого не було, будинок був порожнім, час пішов, все забувалося. Потому був берег, була вода з якою Піяністка розмовляла. Старий дерев’яний будинок, сива бабця стояла на березі, мені здалося, що вона теж може говорити з водою, що вона когось чекає. Піяністка тримала листи, ті, що надходили постійно, так як падає дощ, так як кохається, як біжить вода. Мені навіть здалося, що подібні епізоди трапляються тут циклічно, оті циклічні писання, зустрічі. Просто тут легко забути. Я підійшов до незнайомки.
- Як вас зовуть.
- Лілі…
- Дозвольте поцілувати вашу руку… - Вона тремтяче простягнула свою правицю.
- Ваші руки пахнуть чорносливом… Просто колись я забув і одного разу помер…