вони кохали одне одного так
що аж у Бога від того кохання боліла печінка
тільки про це іншим не варто знати
бо він чоловік а вона ще не жінка
та й Бога не треба здавати

їх часто відрізало кілометрами асфальту
тоді скло в її руках червоніло
він публікував на перших шпальтах
рядки про те що йому боліло

кров у обох збивалась у тромби не рідко
так само часто судомило тіло

вони говорили мовчки
про те як обом їм важко
дихати і говорити
проїхати
і забути опісля як трохи понити
взуття зняти та знову взутись

останні молекули твердого кисню
штовхалися десь у нервовій системі
її завжди дратувала ця тиснява

[наче на якомусь літературному слемі]
він підвівся і бовкнув
«таку по зевсівськи могутню і по вангогівськи жовту
цю нитку треба рвати к бісу!

будеш шукати
я партизаном до волинського лісу
щоб не знала і мати»

«мені теж певно треба»
випалила вона після хвилини тривалістю в три години
«можеш хоча б десь на схід там небо»
мовив він як напрочуд байдужа людина

можливо після вечері (у воді у ванні)
чи на цьому перехресті із самого рання
лягло на рельси наче зрадниця Анна
їхнє велике небесне кохання