+

Тому що ми говоримо про міста,
які давали нам право голосу,
ми говоримо про те, що ніхто наразі нас цього права
не позбавляв, і потрібно виговорювати все,
що ми пам'ятаємо.
Голос триматиме нас разом цієї довгої
примарної осені,
голос даватиме сили нашим горлянкам,
котрі й без того звикли перекрикувати
трамваї та радіостанції.
Іди на мій голос, рухайся слідом за моїм диханням,
що вони зроблять нам, доки ми можемо почути один одного,
як вони зможуть примусити нас замовкнути,
доки ми самі цього не захочемо?

Їхня злість розрахована на мовчання,
Їхні ефіри просто не витримають наших голосів.
Їхній прес розчавлює тих,
хто погоджується під нього лягти.

Але чим вони будуть захищатись,
коли ми всі заговоримо?
На що вони будуть тиснути, коли ми вийдемо
захищати наших вуличних псів?
Як вони пояснять, чому ми
повинні відмовлятись від нашого голосу?

+

Ми говоримо про осінь, яка огортає нас усіх,
всіх, хто зібрався між цими оркестрами і воронами,
Про щемку акустику міста, яка робить наші слова особливо легкими.

Ми говоримо про серце нашого міста, темне
від втрат і опору, ми говоримо про його ламані
в бійках кістки, про сльози і піт, які
виступають у нього наприкінці робочого тижня.

+

Ще нічого не втрачено.
Ще все можна відіграти.
Ще все залежить від нас, від нашої пам’яті,
від любові всередині нас.

Говори, говори, головне, щоб хоча би хтось говорив,
дуже важливо, щоби завжди можна було почути наш із
тобою голос.

Дихай, дихай, біженцю, роби свою роботу,
не давай їм схопити тебе за зябра.

Все лише починається.
І, повертаючись додому з концертів та мітингів,
ти відчуваєш як міцно тримають тепло
підземні камені твого міста.