Дівчина, що збирає вранці
на березі моря
маленькі білі камінці з червоними прожилками,
що їх так багато після шторму,
ніби море після п'яної бійки з землею
недбало спльовує кров і кільканадцять тисяч зубів.
Ці мутні прожилки, ці капіляри моря,
що кольором так подібні на осад
непевного вина, яким вона захлиналася,
залишаючись вночі на хвилерізі,
аби лише тільки вловити повільні затаєні ритми,
що ними живе солона терпка вода;
так от, ці прожилки - це її особистий банк крові.

Лежачи на підлозі вдома, вона вечорами
розкладатиме ці камінчики в себе на животі,
намагаючись відтворити форму долоні,
намагаючись відчути пульс моря
просто всередині власної порожнечі.
Та навряд чужа кров порятує її від зими.