Я вже без тебе не дихаю. Вдихи і видихи втомлені.

Тут на екранах комп’ютерів, наче допінг на біг.

Білі ангельські кучері, сон на подушку приліг,

Йду я крізь нього всю ніч, наче вірші на повторення.



Як то було колись, в класі здається, першому,

Вигадала тебе. Що ж ти , дурний , прийшов?

Через мене усю небом залишений шов.

Сію слава і німби серцем, неначе решетом.



Пруть пустограєм дні, раєм загорнуто спогади,

Довгі городи сковані пасткою- сильний мороз,

Світень дереться, мов кіт, з мене відхльобує морс

Нову мою мороку: огляди, погляди, допити.



Тільки вії свинцем, пурхають перелякано,

Наче таке приречення :бачити, чути, не спать,

У чарівній чечітці постріли зрілі вищать.

Ось отакі тортури віддано накалякано.



Гладиш пшеничне волосся, виплескано – ласкавий,

Вилоскотаний життям, вишепчений нагріх

Я прибираю з очей синіх господній сніг.

Сигналізацію глючить – ляжуть свої лекала.



Ти тут давно вже свій. Зимня повінь курортна.

Нащо тобі полотна і заіржавілі дзоти?

Я відчуваю очі, я уже знаю хто ти,

Краще би не озивався, квітнем крізь мене не сходив.