Шлях від серця до серця не дорівнює відстані між тілами. Іноді декілька парсеків – це менше за малесенький відрізок простору між серцями, чий стукіт можна чути одночасно. Бо сказане і почуте – речі різні. Але й бути почутим іще не означає бути сприйнятим. «Сприйняти» означає «впустити», то ж чи пройдеш ти далі порогу чиєїсь душі, залежить не тільки від тебе, а й від того, хто прочинив перед тобою двері… То дивні двері… Вони здатні діяти на власний розсуд, часом навіть всупереч своєму власнику. Іноді хочеш відкрити їх перед кимось, а вони ні з місця. А то навпаки, і розум, і обставини говорять про те, що краще б зачинитися їм на сім замків, а вони розчахуються навстіж і впускають людину, котра навіть і гадки не має, що її впущено. І проходить та людина крізь серце, залишаючи слід, подеколи болючий і пекучий, а сама навіть про те не підозрює… Жити серед людей – це проходити чиїмось серцями. Але… Яке ж незвичайне це слово: «але». Воно схоже на чорну матерію, що наповнює всесвіт, одночасно об’єднуючи і роз’єднуючи всі об’єкти, є середовищем їхнього існування, а, можливо, навіть мало помітною умовою, як от повітря для людини… Хоча, здається, те ж саме можна сказати і відносно простору… Так от… але відчинені двері є можливістю встановлення зв’язку між серцями, та аж ніяк не є гарантією подоланого шляху. Ймовірно, це виглядає парадоксом, та можна одночасно бути у чиємусь серці , бути поряд з його власником фізично і в той же час на такій відстані непорозуміння, що куди там тим парсекам. Зрозуміти – це проникнути у особистий, інтимний простір людської індивідуальності, глибина котрого прихована у несказаному. І ніхто не може бути впевненим у тому, що знайшов у цьому примарному світі замовчаних слів істину, а не вхопив за край сплутаної думки власну ілюзію… Але якщо ти зумієш розібратися у таємницях того простору – усе, він беззахисний перед твоїми діями. Тож перш ніж ловити очима чийсь погляд, подумай про те, що ввійде у відчинені двері разом з тобою. І чи відкрито твої власні двері аби туди міг ввійти адресат твого розуміння? Шлях здолає той, хто йде, але скільки припадає можливостей розминутись на єдиний шанс зустрічі?… Мудрі рядять стукати, коли двері зачинено. Але чи зумієш ти перейти пустелю, якщо виявиш за дверима тривіальний надпис: «Тут було серце»? Чи не назбираєш у душу каміння, ганяючись за міражами? А головне, не відкривай двері, коли до тебе стукатиме пустеля, бо то різні речі – увійти у пустелю самому і дати їй увійти у себе.