Тоді б я перед вами впала ниць,
залишені в минулім теплі кроки,
коли б життям відведені уроки
озвались голосами в небі птиць.

Ну що за диво – малювати ніч
в квадраті темному, кошлату і невмиту,
безлюдну... Та не в тому навіть річ –
по чорнім чорним – малювать не вміти.

Вона бреде безоглядно в імлу –
ведеш, мов малюка, її за руку,
а поруч – ані вогника, ні звуку...
Малюй її, безпомічну, малу!

Вона тобі, немов дитя, простить.
А сам собі пробачити чи зможеш,
що все змішав – красиве і негоже,
над прірвою спалив свої мости?

Спитаєте: в чім істина? Де суть?
Що, врешті-решт, усе це може значить?
Хоч як нам хочеться судьбу переіначить –
ми пішаки, бо інші чинять суд.

Перевернути б недолугість форм,
приручених, мов тигра - словом, шестом,
пластичних, ніби чесність в ім’я жерсті,
відправити під прес, неначе лом.

Життя на правки – о, яке скупе...
І процвітає межи днів полуда.
Не раз себе запитуєм: як бути?
Окреме б так замовити купе –

щоб ані кого – тільки дощ та сніг
в твоїм вікні, що мчить у невідомість,
позаду твій перон, вокзал...Натомість
ти новий малювати день би зміг.
27.11.2009