У цьому році грудень видався якимось не зимовим. На моїй маленькій клумбі, яку я старанно укрила опалим листям, аби захистити квіти від морозів, розквіт кущик примули. Та й інші квіти почали рости-проростати, намагаючись випростатись з-під листя, наче дитя з-під ковдри. У мене таке враження, що природа намагається не дати замерзнути вкрай схололим людським душам. Я відчуваю це не очікуване тепло. Мені навіть здається, що воно впливає не тільки на мене. В людях щось змінюється. Я не могла зрозуміти, що саме, поки не побувала на батьківських зборах у меншого сина. Він перейшов до іншої школи. У ній починають навчатись з восьмого класу, отже всі діти там однаково новенькі. Вони опинились у незвичних для себе умовах. Вони юрба, натовп, не об’єднаний ніякою ідеєю, де кожний індивід – окремо від інших. Частина з них опинилась тут з волі батьків і свідомо чи підсвідомо хотіла б повернутись назад, до своїх попередніх шкіл. Педагоги намагаються допомогти дітям пережити цей складний момент, але на формування колективних відносин потрібен час. І раптом , з усією виразністю, я усвідомила, що світ дорослих у цій країні подібний до цього гурту наїжачених підлітків. З єдиною різницею: за долю цих дітлахів є відповідальні дорослі, а за долю дорослих ніхто не відповідає, окрім них самих. Кожному з нас найлегше відштовхуватись від свого досвіду. Не так, але дещо схоже, колись уже було. Я теж, як і мій син, з власної волі перейшла до іншої школи. Тільки то був дев’ятий клас. Ми були різними, дуже різними, здавались собі такими дорослими, стосунки з класною керівничкою складались не просто,та коли пройшла чутка, що у нас її забирають, ми готові були стіною за неї стати. А вона зайшла в клас і пояснила нам, що то її рішення. Ми відчули себе зрадженими. У нас вистачило дорослості зрозуміти її і виправдати, але дитячий максималізм не дозволив нам сприйняти іншу людину, а тій людині не вистачило розуму зрозуміти, що відбувалось у наших душах, і не образитись. Ми здавались собі покинутими і самотніми. Але раптом виявилось, що ми вміємо бути гордими. Ця гордість спонукала нас вибачити одне одному «інакшість» і уникати великих конфліктів. Ця гордість спонукала об’єднуватись у вирішальні хвилини і перемагати у різних змаганнях і конкурсах без допомоги дорослих. А одного разу хтось з вчителів сказав нам, що на нас неможливо сердитись, навіть коли треба було б, бо коли заходиш у клас, ми зустрічаємо такими доброзичливими поглядами, що у них грітись можна, що нас неможливо примусити працювати у повну силу, зате тільки у нашому класі проведений урок супроводжується не нервовою напругою і втратою сил, а навпаки, отриманням позитивної енергії. Зараз я розумію, що насправді ми не були покинутими. Просто у дорослих вистачило мужності не ламати наше дитяче волевиявлення, не нав’язувати своїх рішень. І зараз, у цей теплий грудень, у мене раптом виникло почуття, що історія повторюється, тільки значно у більших масштабах. Що хтось дуже чекає, щоб ми навчились вибачати одне одному різницю у поглядах і віросповіданнях, навчились підтримувати одне одного і об’єднуватись в ім’я своєї країни. Майдан ніколи не піде з душ тих, хто там був. Бо вони відчули, що означає бути пліч-о-пліч. Але ж бути пліч-о-пліч можна не тільки фізично і не тільки з плакатами у руках. І тоді той, хто не має та те морального права, не зможе указувати нам закони, по яких ми маємо жити. Не знаю, можливо, я невиправний романтик у великих рожевих окулярах, але мені здалось, ніби люди навколо намагаються протиставити усім негараздам цього життя добріше ставлення до інших. У цей Новий рік загадане мною бажання буде починатись з маленького слова «я» і закінчуватись великим «МИ, Народ України». А раптом це бажання загадаю не тільки я?