Юродивий ховався вночі від сумної сорочки.
По стіні прослизали думки, як голодні вужі.
Я простила, я знала, що гіркне медове волосся.
І себе промовчала, упала на вірші-ножі.
Юродивий молився: краплини заледве стогнали.
Я не знала, про кого питалася ніч за вікном:
зачинялася в казці, кришила хлібину гусятам,
обгортала світанки туманами чи полотном.
Юродивий ходив, ніби рани текли від Ісуса,
ніби душу гримку закотили в печеру згори.
І пекельно дивилися жовті свічки, може, очі?..
Бо хотіли мене цілий вік од пори до пори.
Юродивий тікав уночі від журби до сорочки.
Я лишала себе під подушкою, ніби свята.
Біль зостався боліти, як серце, колюче-пекучий,
і на руки мені віддала його сіра сльота.
Юродивий мовчав. Я сама розказала до неба,
що любила життя, що палала, як біла сосна,
і триваю тепер, поважаю дерева й ікони…
Бо люблю, бо жива! А чи завтра я буду, хтозна…

2010