В. К.

Я знов приміряю північ
У сірих твоїх навпроти,
Де небо – давно за Грінвіч
Із зоренатягнутим дротом.
І чую, як дихають стіни
У грудях блаженним звуком,
А ти, підібгавши коліна,
У мене вплітаєш руки.
І молиться Прага Богу
По-нашому на балконі,
Закутавшись в ковдру, як в тогу,
Ми рідні такі сьогодні…
Як вчора, як завтра, як потім...
Бо порівно навіть сонні.
Ми - ціле одне без сотих
І жодних шенген-кордонів,
Бо серце в твоє врослося
Без дозволів і бумажок,
Словами «ти мій холосий»
«..і ти моя тільки назавжди…»
Пробач, що не маю права
Щодня тобі сни писати…
У вухо уткнувшись справа,
Затиснувши щастя в лапах…
Пробач, що приходиться бігти
З солоними часто очима
Що душу шкребуть, як кігті
і горло – дорожнім димом…
пробач... що втікаю знову
під серця коліс...бах..бах…
в валізі з твоєю любов’ю…
й цілунками на губах...