Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.14
00:08
Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
2025.12.13
23:44
Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
2025.12.13
21:01
Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
2025.12.13
16:56
Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
2025.12.13
12:09
Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
2025.12.13
08:57
Вірш розглядався на онлайн-колегії робочих змін і керівників профільних департаментів "Асорті Пиріжкарень" з долученням сторонніх експертів.
І от що ми маємо в підсумку.
Технічно текст повністю тримається купи на граматичних і словотвірно спорідне
2025.12.13
08:13
Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
2025.12.13
00:28
Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
2025.12.12
22:21
Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
2025.12.12
19:50
По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
2025.12.12
14:44
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
2025.12.12
14:03
У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
2025.12.12
12:51
Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими б
2025.12.12
07:59
ця Присутність незримо гріє
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
2025.12.12
07:34
Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
2025.12.12
06:55
Заспаний ранок туманиться
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчувається
І шелестіння трави.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчувається
І шелестіння трави.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Нотатки відлюдника
Чорний рік
Історія входять в нашу свідомість не з сухих підручників - з розповідей старих людей. І в цьому плані добрий шмат нашого народу позбавлений історії – старше покоління часто-густо просто боялось розповідати як воно було насправді – діти могли сказати щось зайве, а там… Наслідки не барились. Це в’їлося в свідомість людей – занадто страшні часи їм довелось пережити. Саме тому більшість наших людей живе і живить свій світогляд міфами.
Мені пощастило більше – покійний дід Олександр Степанович багато розповідав. І розповідав відверто. Більше не мені – його співбесідниками були люди старші. Але моя присутність його не зупиняла – діти мають знати – це було його переконання. Дід Олександр був людиною непересічною, життя його було важким і складним, як і в більшості людей того трагічного покоління. Його розповіді я вбирав як губка вбирає весняну воду після грози. Шкода, що багато імен і прізвищ не запам’яталось, стерлося з моєї пам’яті. Але може це і до кращого. Імена конкретизують подію. Тоді як ці події типові – вони траплялися з мільйонами наших людей того часу…
Мій дід Олександр народився ще в ХІХ столітті, рано подався з селянського світу в пролетарі – на шахти в Донецький край. Як і багатьох людей того часу, його захопила в кінці двадцятих років велика ілюзія – він став комуністом. Напевно, справді вірив у майбутнє ідеальне суспільство і хотів його наблизити. Але через кілька років – страшного 1933 року, коли партійцям наказували відбирати в голодуючих людей хліб, він кинув партійний квиток на стіл зі словами: «Заберіть цю книжечку – я не збираюсь бути співучасником злочину!» В той час це було рівноцінне самогубству. Багато хто так і робив – стрілявся в знак протесту проти того жахливого безглуздого масового винищення людей. Але це не допомагало і на організаторів геноциду не діяло. Тоді діда не зачепили, він лишився живий, хоча потім це йому звісно пригадали – через тринадцять років…
Чорного 1937 року він працював простим шахтарем на 32-ій шахті шахтоуправління «Зоря», що біля міста Сніжного. Одного дня рушаючи на ранкову зміну він разом з іншими шахтарями побачив біля воріт прохідної співробітників НКВД – «Сьогодні роботи не буде – всі на мітинг!» На мітинг так на мітинг… Зігнали туди майже все селище. На мітингу їм представили нове керівництво шахти – в повному складі відбулась ротація – нова дирекція, нові інженери, бухгалтери… З трибуни лунав впевнений і сталевий голос нового директора: «…Так ось чому наша шахта не виконувала план! Вороги народу були в керівництві шахти! Тепер вони розвінчані і розстріляні як скажені собаки! Тепер будемо працювати як належить і перевиконаємо всі зобов’язання!!!» Через кілька тижнів історія повторилася – все керівництво шахти знову було розстріляне. Включно з тим самим директором, що закликав бути нещадними до «ворогів народу»… Приходять шахтарі на зміну – а на шахті порожньо – нікого – ні дирекції, ні інженерів, ні бригадирів. Тільки співробітники НКВД командують: «Всім вантажитись по машинам!» Тут же біля прохідної низка відкритих вантажних машин. Повантажили шахтарів – везуть – з вітерцем. Дід дивиться – везуть далеко – в обласний центр – тодішнє Сталіно (нині Донецьк). Вони їхали і навіть не здогадувались про те, що всього через кілька годин багато хто з них буде розстріляний як «ворог народу» - прямо ось так – в шахтарській чорній робі в касці з ліхтариком, з «тормозком» і «канагонкою»… Ну як їм таке могло спасти на думку – вони ж і є народ – самий справжній – шахтарі – які ж вони можуть бути вороги народу? А конвеєр смерті уже працював – «трійки» засідали, кожна справа цим «судом» розглядалась не більше хвилини: «Прізвище? Ім’я? По-батькові? Ви – ворог народу, вирок – розстріл! Вивести! Наступний!» Вони їхали і цього не знали… Їх привезли під приміщення обласного НКВД – там уже стояла маса машин з шахтарями. Їх шикували в колони і запускали на подвір’я: “Прізвище? Шахта? Прізвище? Шахта?...» Потім сортували по двоє-троє і запускали в кабінети. Зайшов з товаришем – шахтарем П. і мій дід. В приміщенні вони побачили трьох співробітників НКВД і їхнього бригадира Т. Бригадир сидів в центрі кімнати на стільці. Обличчя його було в крові і гематомах – судячи по всьому його перед цим сильно били.
- Скільки у вас на дільниці цей ворог народу зламав машин?!
- Та який я ворог народу??? – не сказав, пошепки простогнав бригадир.
- Мовчати!!! Ти ворог народу!!! Так скільки?
- Та в нас на дільниці взагалі поки що немає машин, ми все по-старому працюємо, дідівськими методами, кіркою. І шахта під нахилом – вагонетки самі котяться… - це сказав шахтар П. Сказав правду.
- Ти виправдовуєш ворога народу! Значить ти і сам ворог народу! Вивести! А ви що скажете?
Мій дід чесно признався, що на цій дільниці він працює не так давно і за час його роботи ніяких аварій чи поломок не було, і що це можуть підтвердити інші шахтарі, так що йому про це повідомити нічого. Діду пощастило. Його відпустили. А бригадир Т. і шахтар П. в той же день були розстріляні.
Через кілька днів в місті Сніжному була облава – хапали на вулиці всіх хто у вихідний день був вдягнений у краватку (явно буржуазний елемент одягу, ну хто крім ворогів народу буде його вдягати? Ще й у час вирішальної боротьби за соціалізм?) Навіть не приховували, що всі затримані були в той же день розстріляні…
Поява на вулиці чорного автомобіля викликала жах – люди ховались хто куди міг вигукуючи: «Воронок їде! Воронок їде!!!»
…Народу, який пережив такий рік і не збожеволів слід поставити пам’ятник…
(Всі події – реальні. Нічого не вигадано…)
2010
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чорний рік
«… Знаю, - тут
Замість капусти і замість брукви
Мертві голови продають.»
(Н. Гумільов)
Історія входять в нашу свідомість не з сухих підручників - з розповідей старих людей. І в цьому плані добрий шмат нашого народу позбавлений історії – старше покоління часто-густо просто боялось розповідати як воно було насправді – діти могли сказати щось зайве, а там… Наслідки не барились. Це в’їлося в свідомість людей – занадто страшні часи їм довелось пережити. Саме тому більшість наших людей живе і живить свій світогляд міфами. Мені пощастило більше – покійний дід Олександр Степанович багато розповідав. І розповідав відверто. Більше не мені – його співбесідниками були люди старші. Але моя присутність його не зупиняла – діти мають знати – це було його переконання. Дід Олександр був людиною непересічною, життя його було важким і складним, як і в більшості людей того трагічного покоління. Його розповіді я вбирав як губка вбирає весняну воду після грози. Шкода, що багато імен і прізвищ не запам’яталось, стерлося з моєї пам’яті. Але може це і до кращого. Імена конкретизують подію. Тоді як ці події типові – вони траплялися з мільйонами наших людей того часу…
Мій дід Олександр народився ще в ХІХ столітті, рано подався з селянського світу в пролетарі – на шахти в Донецький край. Як і багатьох людей того часу, його захопила в кінці двадцятих років велика ілюзія – він став комуністом. Напевно, справді вірив у майбутнє ідеальне суспільство і хотів його наблизити. Але через кілька років – страшного 1933 року, коли партійцям наказували відбирати в голодуючих людей хліб, він кинув партійний квиток на стіл зі словами: «Заберіть цю книжечку – я не збираюсь бути співучасником злочину!» В той час це було рівноцінне самогубству. Багато хто так і робив – стрілявся в знак протесту проти того жахливого безглуздого масового винищення людей. Але це не допомагало і на організаторів геноциду не діяло. Тоді діда не зачепили, він лишився живий, хоча потім це йому звісно пригадали – через тринадцять років…
Чорного 1937 року він працював простим шахтарем на 32-ій шахті шахтоуправління «Зоря», що біля міста Сніжного. Одного дня рушаючи на ранкову зміну він разом з іншими шахтарями побачив біля воріт прохідної співробітників НКВД – «Сьогодні роботи не буде – всі на мітинг!» На мітинг так на мітинг… Зігнали туди майже все селище. На мітингу їм представили нове керівництво шахти – в повному складі відбулась ротація – нова дирекція, нові інженери, бухгалтери… З трибуни лунав впевнений і сталевий голос нового директора: «…Так ось чому наша шахта не виконувала план! Вороги народу були в керівництві шахти! Тепер вони розвінчані і розстріляні як скажені собаки! Тепер будемо працювати як належить і перевиконаємо всі зобов’язання!!!» Через кілька тижнів історія повторилася – все керівництво шахти знову було розстріляне. Включно з тим самим директором, що закликав бути нещадними до «ворогів народу»… Приходять шахтарі на зміну – а на шахті порожньо – нікого – ні дирекції, ні інженерів, ні бригадирів. Тільки співробітники НКВД командують: «Всім вантажитись по машинам!» Тут же біля прохідної низка відкритих вантажних машин. Повантажили шахтарів – везуть – з вітерцем. Дід дивиться – везуть далеко – в обласний центр – тодішнє Сталіно (нині Донецьк). Вони їхали і навіть не здогадувались про те, що всього через кілька годин багато хто з них буде розстріляний як «ворог народу» - прямо ось так – в шахтарській чорній робі в касці з ліхтариком, з «тормозком» і «канагонкою»… Ну як їм таке могло спасти на думку – вони ж і є народ – самий справжній – шахтарі – які ж вони можуть бути вороги народу? А конвеєр смерті уже працював – «трійки» засідали, кожна справа цим «судом» розглядалась не більше хвилини: «Прізвище? Ім’я? По-батькові? Ви – ворог народу, вирок – розстріл! Вивести! Наступний!» Вони їхали і цього не знали… Їх привезли під приміщення обласного НКВД – там уже стояла маса машин з шахтарями. Їх шикували в колони і запускали на подвір’я: “Прізвище? Шахта? Прізвище? Шахта?...» Потім сортували по двоє-троє і запускали в кабінети. Зайшов з товаришем – шахтарем П. і мій дід. В приміщенні вони побачили трьох співробітників НКВД і їхнього бригадира Т. Бригадир сидів в центрі кімнати на стільці. Обличчя його було в крові і гематомах – судячи по всьому його перед цим сильно били.
- Скільки у вас на дільниці цей ворог народу зламав машин?!
- Та який я ворог народу??? – не сказав, пошепки простогнав бригадир.
- Мовчати!!! Ти ворог народу!!! Так скільки?
- Та в нас на дільниці взагалі поки що немає машин, ми все по-старому працюємо, дідівськими методами, кіркою. І шахта під нахилом – вагонетки самі котяться… - це сказав шахтар П. Сказав правду.
- Ти виправдовуєш ворога народу! Значить ти і сам ворог народу! Вивести! А ви що скажете?
Мій дід чесно признався, що на цій дільниці він працює не так давно і за час його роботи ніяких аварій чи поломок не було, і що це можуть підтвердити інші шахтарі, так що йому про це повідомити нічого. Діду пощастило. Його відпустили. А бригадир Т. і шахтар П. в той же день були розстріляні.
Через кілька днів в місті Сніжному була облава – хапали на вулиці всіх хто у вихідний день був вдягнений у краватку (явно буржуазний елемент одягу, ну хто крім ворогів народу буде його вдягати? Ще й у час вирішальної боротьби за соціалізм?) Навіть не приховували, що всі затримані були в той же день розстріляні…
Поява на вулиці чорного автомобіля викликала жах – люди ховались хто куди міг вигукуючи: «Воронок їде! Воронок їде!!!»
…Народу, який пережив такий рік і не збожеволів слід поставити пам’ятник…
(Всі події – реальні. Нічого не вигадано…)
2010
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
