Душа кортить спокою й забуття
сніги, що закували розум
тримають у полоні почуття,
придавлені в тисках морозів.

Кривавий сон в який поринув я
сховав мене від дійсності кривої.
Знання-це дурість, незнання-це спокій
заплутаний в тенетах пізнання.

Кільце вогню горить переді мною,
А схиблене життя шмагає батогом
І хоче, аби кинувся сторч головою
в його обійми пекла криголом

Та все дарма, бо я втечу із цирку долі.
Хай мені стане домом вигнання -
яка різниця, де тебе спіткає сором,
в падіння з неба, чи втопаючи в глибинах моря?

Мерзенний присмак правди на вустах
Обпалює, примушує згадати
про те, що світ мій виплетений з мрій
приречений із недосяжних скель
в болото страху впасти.

Я мріяв бути вільним над усе,
ширяючи у безмірах блакиті,
Ковтати роси з пелюсток троянд,
Купатися у місячному світлі…

Та срібний келих вічного життя
вщерть переповнений терпким вином печалі,
як жаль, що пізно зрозумів
ту істину, яку від нас ховають…

Хоча давно й для дурня не секрет,
що волю нам дарує тільки смерть…