
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.20
21:58
Мовчання, як вулкан.
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
2025.06.20
15:22
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Панно Фа
Панно Фа
2025.06.20
14:58
Якщо порівнювати між собою такі явища, як політику, релігію і проституцію, відверто оцінюючи їх із точки зору людської моралі, то доведеться визнати, що остання із цієї тріади для суспільства – уже найменше зло.
2025.06.20
07:48
Вигулюючи песика на лузі,
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
2025.06.19
21:35
Снігова маса розтає,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
2025.06.19
20:51
На вулиці спекотно, навіть парко,
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
2025.06.19
12:21
Літо видихає спеку,
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
2025.06.19
09:59
Голосистою напрочуд
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
2025.06.18
22:44
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Рожеві метел
Рожеві метел
2025.06.18
21:33
Уламки любові, уламки світів,
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.
Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.
Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
2025.06.18
19:14
Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже читав про це: що зроду-віку не було ніякої тобі України, що мова українська – це діалект російської... Та ще чимало чого можна почути з екранів телевізора чи надибати
2025.06.18
14:52
У цьому архіві знаходиться коментарі співробітників sub-порталу "Пиріжкарня Асорті", які були видалені одним з активних користувачів поетичного порталу "Поетичні майстерні" разом з його римованими текстами.
Коментарі свого часу сподобались, як сві
2025.06.18
05:43
Зозуляста наша квочка
Цілоденно радо квокче
Біля виводка курчат.
Доглядає за малими, –
Чи усі перед очима
В неї жалісно пищать?
Будь-коли, немов матусю,
Квочку бачимо у русі
Цілоденно радо квокче
Біля виводка курчат.
Доглядає за малими, –
Чи усі перед очима
В неї жалісно пищать?
Будь-коли, немов матусю,
Квочку бачимо у русі
2025.06.17
22:00
Скривлений геть лагідний Клек
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких очах
Оголена муза що все куштує
Табаку на кущі
Кепа визує натопче люльку
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких очах
Оголена муза що все куштує
Табаку на кущі
Кепа визує натопче люльку
2025.06.17
21:33
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 6 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Золотавий ла
Золотавий ла
2025.06.17
21:28
Порожня сцена і порожній зал,
Порожній простір, пристрастей вокзал.
Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.
Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Порожній простір, пристрастей вокзал.
Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.
Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Перехожий (1963) /
Проза
«Швидка» мерців не підбирає, або легенда про залишений мобільний
За два десятка років праці в реаніматології Коновал добре вивчив це неписане правило. То ж, винятку не буде навіть для нього. Та цей прикрий факт навіть тішив лікаря. Ніхто з друзів нічого не запідозрить. Усе буде звично і буденно: там де перехрещуються дві найголовніші артерії міста десь на годину не більше утвориться невеличкий тромб. Першими біля операційного столу як завше з’являться даїшники, другими – безпорадні колеги. По закінчені усіх необхідних в такому випадку консультацій спеціалістів, причину раптового паралічу міста за дві хвилини ліквідують санітари трупарні. І Луганськ знову оживе, і блискучі авто-еритроцити знов понесуться на всі чотири боки. Йому ж лишалося тільки допити останню пляшку пива.
Допити спокійно, без поспіху, але раптовий дзвінок мобільного миттєво вивив Коновала з режиму «повної бойової». «Не йди, не йди, лишись зі мною» - линуло просто з-за спини, з рідких кущів туї посаджених акурат по периметру при готельного майданчику.
Він машинально протяг руку на звук. На долоні лежала старенька «Nokia». Лібонь, десять разів загублена, двадцять перекрадена й поюзана не менш тих дівчат, що попри примхи нестабільної погоди ловлять клієнтів всього за якийсь кілометр звідси. Лікар так само машинально прийняв виклик.
- Алло! Ви здається щось загубили? – спитав він у невідомого власника. – Вона в мене. Та нажаль повернути вам її не встигну. Кажіть краще де залишити…
- Спасибі, але вертати не обов’язково. – пролунав з динаміку жіночий голос.
«Приємній» - подумки відмітив Коновал а в голос перепитав:
- І чому ж не обов’язково?
- Я знала що вас це зацікавить. Не повірите, готувалася, навіть цілу промову склала. А як дійшло до діла… Розумієте, мобільний мені не потрібен. Найголовніше – людина, котра його знайде.
- Що ж, доволі оригінальний спосіб знайомства.
«Років за тридцять, самотня: ні коханця ні дітей» - так само подумки миттю діагностував реаніматолог.
- Згодна. Божевільна. Та хіба ви самі ніколи не робили дурниць?
- Чому ж, останніх сорок п’ять років цим тільки й займаюся. Що ж до божевільної, не переймайтеся. Кінець серпня – чергове загострення усіх хронічних хвороб. І тілесних, а ще більш душевних. Прошу, не вважайте це хамством. І тут вже усі ми рівні, бо клінічно здорових людей в природі не існує.
- Здається я попала на лікаря. – всміхнулася жінка на тому кінці. – Дивно, але ми з вами майже колеги. Я психолог. Знаю, знаю про що думаєте. Мовляв, мені самій він зараз терміново потрібний. Може й так. Та чи в змозі клоун розсмішити клоуна? Знаєте, коли десять років тому прийшла працювати на «Телефон довіри» відчувала себе мало не земним богом: молодою, всесильною, все знаючою. Здавалося, не існує на світі такої заблуканої душі, котру б я не знайшла, не витягнула з болота, чи не спіймала б на самому краю прірви. Та коли чотири ночі на тиждень з року в рік сидиш та слухаєш, слухаєш, слухаєш чужі сповіді поволі перестаєш відчувати як під цим гнітом чужого болю твоя власна душа, твоє життя бездарно зводиться на пси. І врешті-решт озираєшся, а поряд нікого й нічого - саме горе, але й воно не твоє…
Одним вухом лікар слухав її речитатив, другим ловив голоси надвечірнього міста, з досадою розуміючи: через цю чудернацьку витівку з мобільним принаймні сьогодні в нього нічого не вийде.
- …і вчора сказала собі: «Нехай це і дурість, та вона твій останній шанс знайти людину». Розумієте? Не обов’язково коханця, чи майбутнього чоловіка. Друга, якому можна просто подзвонити, вилити душу… Була б моя воля, нехай би ця трубка лежала лишалася тут назавжди, я б ще й рахунок поповнювала. Усе заради одного – щоб будь-хто, будь коли міг подзвонити батькам, товаришу, сестрі, брату та хоч черговому в міліції і сказати найважливіше для себе! Що ви про це думаєте?
- Думаю, що питатися моєї думки не варто. Бо божевільні вчинки, шановна незнайомка роблять лише заради власної насолоди. А що там скажуть інші – діло десяте. Та боюся, що ваша професія викинула штуку й зараз. З десятка випадкових співбесідників натрапити на потенційного самогубця – це вже карма!
Кілька секунд Коновал слухав її дихання.
- Я все точно зрозуміла? – нарешті вимовила жінка.
- Абсолютно. Це так би мовити, відвертість за відвертість. І судячи з того, що від мого куражу не лишилося й сліду, свою справу ви робите добре.
- Спасибі за комплімент. Але навіщо вам йти з життя? Ви не блефуєте, я на таких речах знаюся. Навіщо?
- Навіщо, навіщо! – ця безглузда розмова вже починала дратувати, до того в серце в грудях раптом збилося з ритму і в нього миттю врізалась перша голочка знайомого болю. – Вирішив, то й вирішив. І які б аргументи насупротив ви мені тут не наводили, все одно не переконаєте.
- Взагалі-то люди ідуть з життя, коли не бачать у ньому й краплини сенсу.
Вона чи то не помічала його нервування, что професійно робила вигляд.
- Будемо вважати, що так і є! – погодився Коновал. – І на цій оптимістичній ноті будемо, мабуть, прощатися…
- Стривайте, а вам не страшно?
- Страшно…
- Чула, лікарі смерті не бояться.
- Брехня. Всі бояться смерті. За все життя я бачив тільки одну безстрашну людину. Років десь п’ять тому був у мене один виклик. Одному священику раптом стало зле. Приїхали, бачу – не довеземо людину. Та він певно і сам це знав…
За першої голкою в груди увігнався одразу десяток, та з такою силою, що лікар мало не завив.
- … Знав батюшка. Та бачили б ви скільки в його очах біло спокою і доброти. Поки витаскували ноші, він все питався чи не голодні ми, чи не потомилися… А за десять хвилин не стало панотця…
- Розумію. – не здавалася незнайомка. – Але ж кожному доля кидає соломинку, щоб були сили плисти. Плисти по життю. Я одного разу сама в цьому впевнилася. Відпочивала в Криму, ну й здуру запливла далеко. Треба вертатися, а сил нема. Бачу десь метрів за десять від мене, ближче до берега на хвилях звичайнісінька винна пробка бовтається…
Від болю Коновал майже не розбирав її слів.
- …Думаю: « потопати, так потопати! А хоч до пробки та доберуся». Пливу, а хвилі її поперед мене до берега все ближче і ближче женуть, а я за нею… Так і допливла. Чуєте?!
Тротуарна плитка раптом сама кинулася йому під ноги. Падаючи, лікар до хрусту в пальцях стиснув стареньку «Nokia».
Ніякого чорного тунелю Коновал не бачив. Зате було сліпуче світло і воно раптом озвалося до нього знайомим радісним голосом.
- Ось, Жаночка, помилуйся на які дива здатен справний дефібрилятор в поєднанні зі смачним матюком!
З сяючого мороку випливла сива лев’яча шевелюра доктора Фішера, більш знаного як Самуїлич.
- Що Андрійку, до Харона у гості намилися. – короткозорі сірі очі дивилися як завше іронічно і приязно. - Я ж попереджав, з твого похорону старий Фішер не матиме жодного задоволення. Лежи тихенько, не розмовляй.
Біла «Тойта» з дзеркальним написом «AMBULANCE» над лобовим склом звернула з Радянської на Оборонну і узяла курс на обласну лікарню.
«Не йди, не йди, лишись зі мною!». Нещодавно чутий рингтон знов пролунав десь зовсім поруч.
На долоні в Фішера лежала та сама поюзана «Nokia». Той прийняв виклик.
- А-а-а! То це ви баришня, нам колегу підкинули. Цілую ручку від усієї реаніматології. Що? Та ваш Коновал ще не одного коня завалить. Та не хвилюйтеся ви, кажу! «Швидка» мерців не підбирає.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Швидка» мерців не підбирає, або легенда про залишений мобільний
Біла «Тойта» з дзеркальним написом «AMBULANCE» над лобовим склом звернула з Радянської на Оборонну і узяла курс на обласну лікарню.
Біла «Тойта» з дзеркальним написом «AMBULANCE» над лобовим склом звернула з Радянської на Оборонну і узяла курс на обласну лікарню. Кожного разу як вона неслася вулицями Луганська, усе місто знало – чиєсь життя зараз висить на волосинці. «Швидка» мерців не підбирає.
За два десятка років праці в реаніматології Коновал добре вивчив це неписане правило. То ж, винятку не буде навіть для нього. Та цей прикрий факт навіть тішив лікаря. Ніхто з друзів нічого не запідозрить. Усе буде звично і буденно: там де перехрещуються дві найголовніші артерії міста десь на годину не більше утвориться невеличкий тромб. Першими біля операційного столу як завше з’являться даїшники, другими – безпорадні колеги. По закінчені усіх необхідних в такому випадку консультацій спеціалістів, причину раптового паралічу міста за дві хвилини ліквідують санітари трупарні. І Луганськ знову оживе, і блискучі авто-еритроцити знов понесуться на всі чотири боки. Йому ж лишалося тільки допити останню пляшку пива.
Допити спокійно, без поспіху, але раптовий дзвінок мобільного миттєво вивив Коновала з режиму «повної бойової». «Не йди, не йди, лишись зі мною» - линуло просто з-за спини, з рідких кущів туї посаджених акурат по периметру при готельного майданчику.
Він машинально протяг руку на звук. На долоні лежала старенька «Nokia». Лібонь, десять разів загублена, двадцять перекрадена й поюзана не менш тих дівчат, що попри примхи нестабільної погоди ловлять клієнтів всього за якийсь кілометр звідси. Лікар так само машинально прийняв виклик.
- Алло! Ви здається щось загубили? – спитав він у невідомого власника. – Вона в мене. Та нажаль повернути вам її не встигну. Кажіть краще де залишити…
- Спасибі, але вертати не обов’язково. – пролунав з динаміку жіночий голос.
«Приємній» - подумки відмітив Коновал а в голос перепитав:
- І чому ж не обов’язково?
- Я знала що вас це зацікавить. Не повірите, готувалася, навіть цілу промову склала. А як дійшло до діла… Розумієте, мобільний мені не потрібен. Найголовніше – людина, котра його знайде.
- Що ж, доволі оригінальний спосіб знайомства.
«Років за тридцять, самотня: ні коханця ні дітей» - так само подумки миттю діагностував реаніматолог.
- Згодна. Божевільна. Та хіба ви самі ніколи не робили дурниць?
- Чому ж, останніх сорок п’ять років цим тільки й займаюся. Що ж до божевільної, не переймайтеся. Кінець серпня – чергове загострення усіх хронічних хвороб. І тілесних, а ще більш душевних. Прошу, не вважайте це хамством. І тут вже усі ми рівні, бо клінічно здорових людей в природі не існує.
- Здається я попала на лікаря. – всміхнулася жінка на тому кінці. – Дивно, але ми з вами майже колеги. Я психолог. Знаю, знаю про що думаєте. Мовляв, мені самій він зараз терміново потрібний. Може й так. Та чи в змозі клоун розсмішити клоуна? Знаєте, коли десять років тому прийшла працювати на «Телефон довіри» відчувала себе мало не земним богом: молодою, всесильною, все знаючою. Здавалося, не існує на світі такої заблуканої душі, котру б я не знайшла, не витягнула з болота, чи не спіймала б на самому краю прірви. Та коли чотири ночі на тиждень з року в рік сидиш та слухаєш, слухаєш, слухаєш чужі сповіді поволі перестаєш відчувати як під цим гнітом чужого болю твоя власна душа, твоє життя бездарно зводиться на пси. І врешті-решт озираєшся, а поряд нікого й нічого - саме горе, але й воно не твоє…
Одним вухом лікар слухав її речитатив, другим ловив голоси надвечірнього міста, з досадою розуміючи: через цю чудернацьку витівку з мобільним принаймні сьогодні в нього нічого не вийде.
- …і вчора сказала собі: «Нехай це і дурість, та вона твій останній шанс знайти людину». Розумієте? Не обов’язково коханця, чи майбутнього чоловіка. Друга, якому можна просто подзвонити, вилити душу… Була б моя воля, нехай би ця трубка лежала лишалася тут назавжди, я б ще й рахунок поповнювала. Усе заради одного – щоб будь-хто, будь коли міг подзвонити батькам, товаришу, сестрі, брату та хоч черговому в міліції і сказати найважливіше для себе! Що ви про це думаєте?
- Думаю, що питатися моєї думки не варто. Бо божевільні вчинки, шановна незнайомка роблять лише заради власної насолоди. А що там скажуть інші – діло десяте. Та боюся, що ваша професія викинула штуку й зараз. З десятка випадкових співбесідників натрапити на потенційного самогубця – це вже карма!
Кілька секунд Коновал слухав її дихання.
- Я все точно зрозуміла? – нарешті вимовила жінка.
- Абсолютно. Це так би мовити, відвертість за відвертість. І судячи з того, що від мого куражу не лишилося й сліду, свою справу ви робите добре.
- Спасибі за комплімент. Але навіщо вам йти з життя? Ви не блефуєте, я на таких речах знаюся. Навіщо?
- Навіщо, навіщо! – ця безглузда розмова вже починала дратувати, до того в серце в грудях раптом збилося з ритму і в нього миттю врізалась перша голочка знайомого болю. – Вирішив, то й вирішив. І які б аргументи насупротив ви мені тут не наводили, все одно не переконаєте.
- Взагалі-то люди ідуть з життя, коли не бачать у ньому й краплини сенсу.
Вона чи то не помічала його нервування, что професійно робила вигляд.
- Будемо вважати, що так і є! – погодився Коновал. – І на цій оптимістичній ноті будемо, мабуть, прощатися…
- Стривайте, а вам не страшно?
- Страшно…
- Чула, лікарі смерті не бояться.
- Брехня. Всі бояться смерті. За все життя я бачив тільки одну безстрашну людину. Років десь п’ять тому був у мене один виклик. Одному священику раптом стало зле. Приїхали, бачу – не довеземо людину. Та він певно і сам це знав…
За першої голкою в груди увігнався одразу десяток, та з такою силою, що лікар мало не завив.
- … Знав батюшка. Та бачили б ви скільки в його очах біло спокою і доброти. Поки витаскували ноші, він все питався чи не голодні ми, чи не потомилися… А за десять хвилин не стало панотця…
- Розумію. – не здавалася незнайомка. – Але ж кожному доля кидає соломинку, щоб були сили плисти. Плисти по життю. Я одного разу сама в цьому впевнилася. Відпочивала в Криму, ну й здуру запливла далеко. Треба вертатися, а сил нема. Бачу десь метрів за десять від мене, ближче до берега на хвилях звичайнісінька винна пробка бовтається…
Від болю Коновал майже не розбирав її слів.
- …Думаю: « потопати, так потопати! А хоч до пробки та доберуся». Пливу, а хвилі її поперед мене до берега все ближче і ближче женуть, а я за нею… Так і допливла. Чуєте?!
Тротуарна плитка раптом сама кинулася йому під ноги. Падаючи, лікар до хрусту в пальцях стиснув стареньку «Nokia».
Ніякого чорного тунелю Коновал не бачив. Зате було сліпуче світло і воно раптом озвалося до нього знайомим радісним голосом.
- Ось, Жаночка, помилуйся на які дива здатен справний дефібрилятор в поєднанні зі смачним матюком!
З сяючого мороку випливла сива лев’яча шевелюра доктора Фішера, більш знаного як Самуїлич.
- Що Андрійку, до Харона у гості намилися. – короткозорі сірі очі дивилися як завше іронічно і приязно. - Я ж попереджав, з твого похорону старий Фішер не матиме жодного задоволення. Лежи тихенько, не розмовляй.
Біла «Тойта» з дзеркальним написом «AMBULANCE» над лобовим склом звернула з Радянської на Оборонну і узяла курс на обласну лікарню.
«Не йди, не йди, лишись зі мною!». Нещодавно чутий рингтон знов пролунав десь зовсім поруч.
На долоні в Фішера лежала та сама поюзана «Nokia». Той прийняв виклик.
- А-а-а! То це ви баришня, нам колегу підкинули. Цілую ручку від усієї реаніматології. Що? Та ваш Коновал ще не одного коня завалить. Та не хвилюйтеся ви, кажу! «Швидка» мерців не підбирає.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію