Тихо мовлю: "Прощай,
не зустрінемось більше...".
Тріпотить моє серце,
мов підстрелений птах.
Я цю рану пригою
недописаним віршем
Про примарну надію,
що згубилась в світах.
Може зіркою стала
десь в одній із галактик,
Й посилатиме сяйво
мені і тобі,
Обминаючи хмарки
геть обтріпаний клаптик.
Може просто лишилась
сучком на вербі.
Може маком розквітла
одиноким у полі,
Що шепочеться з вітром
в недозрілих житах.
А чи тихо дрімає
в верховіттях тополі,
Щоб до нас повернутись
в заколисаних снах.
Чи зронилась дощем
на духмяні покоси,
І розсипалась градом -
кришталем по землі...
На забутих стежинах
чисті випадуть роси
Та й розчинять надію
у туманній імлі.