Вона тебе відпускає
тільки коли вже смеркне –
і тоді ти приходиш до мене:
голодний, невтішний, нестерпний.
З порогу
кИдаєш мені, коханій,
обсмоктану кістку погляду –
єдину, тверду і коротку;
навпОмацки в ванні
змиваєш
денний бруд
в примарній надії
позбутися заразом і її
слідів,
присохлих до тіла;
сердито
бурчиш на світло,
якого нема,
через силу,
при свічці за свідка,
ковтаєш вечерю,
як сльози,
ретельно
оминаєш мої очі,
замовчуєш мої слова,
відводиш мої руки –
і ховаєшся за Її спину,
і повертаєшся до Неї
думками й очима,
і мовчки щоразу
вирАзно
дякуєш Їй за хліб,
як Богові...
А тоді
лягаєш у ліжко,
широке, як поле –
щоб спати;
займаєш на ньому
свій полюс –
напевно, Південний,
(бо мій –
точно
Північний) –
остаточно
відокремлюєшся своєю ковдрою
і старанно засинаєш
своїм сном,
готуючись
вранці знов
повернутись до Неї...
А мене
залишаєш далеко,
десь аж за Полярним Колом,
одиноко вгортатися в ковдру
і власний смуток,
тихо мерзнути в ноги і серце –
і снити
тобою...

2000