цю весну ти пізнаєш спочатку навпомацки, потім –
у лице, наче програних коней циганський барон,
коли темне повітря, немов незагоєний постріл,
обступає тебе і в пітьмі прилипає до скронь

ти ці ребра сухі, це торішнє каштанове листя,
вигрібаєш із пам’яті, наче святий перегній,
й оживають річки, за які я щоночі молився
молитвами твоїми, і риби росли у мені

й кожне слово тепер – догори перевернутий лютий,
по якому горять і горять тонконогі свічки,
по якому ми знаємось більше на людях і люті,
наче пси, що тамують свій плач об шорсткі язики

по якому до хрипу уже відспівали вокзали,
лиш в старих кінескопах застигло німує кіно…
так приходить весна, про яку ти мені вже казала,
та, яку, мов себе, ти колись пізнаєш все одно…