Є сила прийняти на усмішку виклики долі-недолі.
Є воля зостатися з ніччю один на один, чи на два...
Дивитись в майбутнє крізь дуло старого пістоля,
Як сивою кров’ю із пекла сміється трава.

У ній чорновбивці цвітуть, наче зорі підльодні,
А відьми-язичниці хочуть дітей від Христа.
У вічності протяжно.
Душно занадто в сьогодні.
Та я не люблю на низеньких стояти мостах.

Бо гени мої пам’ятають ще рай допотопний,
Мов шви із обличчя, знімають минулу журбу.
Як нафтові плями із Півдня, як «second» з Європи,
Відкину сучасне, в якому іще не набувсь.

І бомжик веселий мені усміхнеться залізно.
І мармур туманний над мамою скрикне, як птах...
І штучний медок несподіваним ракурсом зблисне.
І доля погладить мене, наче відьма кота.

Бо й Місяць над лісом – як око сумне динозавра,
Що бачив погибель із неба, але заховатись не хтів.
Терновий кущисько - я, з коренем юного лавра
Небо своє переплів.

Та зараз бездонно мені й церемонно – як в церкві.
І щастя вповзає у жили – мов чорне тепло.
І падають зорі...
Тремтять на ялинці цукерки...

І предки далекі до мене ідуть з НЛО.