* * *
Я надумала купити квіти. Одразу в око впали повні, жовті, відчайдушно жовті чорнобривці в руках селянки. Я ще обійшла ряд, який згортався колом біля входу у перехід до станції метро „Лісова” і зупинилася біля тих чорнобривців. „Скільки?”- спитала.- „Купуйте, це справжні наші українські квіти. Одну гривню”. – „Дякую”,- сказала, беручи квіти і уважно подивилась на жінку. У старенької були витончені риси, шляхетні мовчазні губи. Все виказувало в ній звичку до спостереження, до незлостивого мислення. – „Аристократка”,- подумала і згадалися мені мої працьовиті горді тітки Параска, Оксана, Ївга, Лисавета, Мелашка. Згадалася мама, за чиїм голосом двічі приходили з хору Григорія Верьовки – да куди там – троє дівчат малих, а діди і баби з двох боків не дочекалися онуків, повмирали в ті чорні голодні роки, задовго до того як побралися їхні діти, мої батько і матір...
Я йшла, злегка притискаючи до себе гарячу і хистку хвилю чогось, що не піддавалося визначенню, а назагал – чорнобривців. Вони пахтіли сильно. Їх дух ущільнювався і ставав моєю захисною оболонкою. Я йшла. Спокійна. Впевнена. Я теж сіятиму вас.
*