***
Вдарило слово, неначе батіг,
Свіжий рубець залишивши на серці:
Чом ти кохання моє не вберіг,
Лише спалив у безглуздому герці?

Чом ти, коханий, мов злий чарівник,
Мрії посіяв і зник з виднокола?
На перевозі до щастя візник
Нас не чекатиме більше ніколи.

Але ж кохання й тобі на поріг
Може не ступить, твій спокій укравши?
Вдарило ж слово, неначе батіг,
Клятий рубець залишився назавше...


***
...От знову вирито печеру
У чорне черево землі,
Вже не людина, а химера
Зникає у могильній млі.

Дружина б'ється, наче птаха,
Та пруття смерті не зламать.
Уже немає бідолахи,
Лиш свічі пам'яті горять.

Уже нема... Жона і діти,
І всі знайомі розійшлись.
Тепер на ньому мертві квіти
Та холодніюче... колись.

А з холодніючого того
Враз жінка - вогником з пітьми.
-Чого прийшла сюди, небого?
Це ж вік не бачилися ми!

Букетик ліг на постіль чорну,
Він у могилі сам не свій.
Здалось, як в юності пригорне
І защебече: "Любий мій!"

Сльозина бірюзою впала
І, у скорботній самоті,
Кохання перше зашептало:
-Ув іншім стрінемось житті...