Мисливець Сергій йшов на полювання. Збоку в нього теліпалася мисливська сокира і боляче била по ногах. Сергій хотів було залишити сокиру вдома, тому що він ішов полювати лань, а всім відомо, що лань полюється луком і стрілами, а не сокирою, але його жінки не дозволили йому цього зробити. Одна з них сказала:

- Мисливська сокира тобі, той, завжди може знадобитися.

А друга жінка додала:

- Який же ти оце мисливець, якщо без мисливської сокири?

Тому Сергій ніяк не міг не взяти сокири. Його жінки йому би цього не пробачили. Адже це був їхній подарунок йому на 8 Березня. Вони її самі виготовили із підручних матеріалів і дуже цим пишалися. Більше в радіусі кількох морських миль такої мисливської сокири не було в жодного мисливця. Хоча ніхто достеменно не знав, чи в радіусі кількох морських миль є ще хоча б один мисливець. Мисливці зараз були великою рідкістю, а особливо мисливці з мисливськими сокирами. Мисливська сокира додавала мисливцеві мужності і впевненості в собі, а це гарно відображалося на його чоловічій потенції, бо загальновідомо, що стреси роблять із мисливця імпотента, особливо ж коли мисливецеві зустрічається на шляху який-небудь реліктовий шаблезубий тигр або інша тварюка, котра вийшла пополювати на хоробрих мисливців. Сергій сам дивувався – як це він досі не загинув від пазурів якогось ведмедя чи тигра, в той час, як набагато міцніші та кріпші мисливці вже давно відійшли ів Ірій. Та й імпотенція, слава Богу, поки що наче не загрожувала, хоча... як ті султани колись, до глобального потепління, витримували оті свої гареми?..

Мисливець Сергій йшов темним лісом, темним-темним лісом йшов мисливець Сергій, йшов він, продираючись крізь візерунки гілок, котрі нестерпно шмагали його по спині, і проклинав свою нелегку долю, мисливську долю нелегку свою проклинав він. І згадував він свою матусю, свою рідну, любу матусю, котра свого часу, ще до глобального потепління, радила йому вступати у торгово-економічний інститут, але Сергій її тоді не послухав і пішов навчатися на філолога з поглибленим вивченням скандінавських мов. На філолога з поглибленим вивченням скандинавських мов пішов навчатись Сергій. Так непомітно він і став мисливцем, тому що після глобального потепління усі дременули в Скандінавію: поляки дременули в Скандинавію, німці дременули в Скандинавію, навіть рускіє дременули в Скандинавію, а надто в Скандинавію дременули українці. Дременули, витісняючи звідтіля фінів і шведів, котрі до самого кінця так нічого і не второпали, не второпали вони, що це таке діється з погодою,що це таке діється з потеплінням. Вони гадали, що то просто така тепла зима, що то просто собі така тепла зима, а зовсім не глобальне потепління, вони так гадали навіть тоді, коли почали збирати по три врожаї полуниці за різдвяні свята. Українці ж винятково і завдяки лише своїй природженій гречності, котра в екстремальних умовах видозмінювалася у свою повну протилежність- у непересічне хамство, що дозволило успішно конкурувати навіть з найбільшими хамами цієї ділянки суші, з рускімі, отож мова йде про те, що українці витіснили усіх скандінавів у Гренландію і розселилися в скандінавських гірських лісах, котрі так нагадували тепер рідні Карпати.

Мисливець Сергій закінчив нарешті чимчикувати темним лісом, і стежина вивела його на лісову галявину, встеленою соковитою зеленою травичкою. Соковитою зеленою травичкою була встелена ця лісова галявина, ця така кругла галявина лісова. А просто посеред цієї круглої лісової галявини, просто в її геометричному центрі, простісінько там, де мала би залишитися дірочка від такого велете-е-е-нського циркуля, котрим було намальовано цю галявину, стояла собі, нічого не підозрюючи, лише уявіть собі- стояла гарна молода лань і, думаючи про своє, дивилася кудись повз мисливця Сергія, повз Сергія-мисливця дивилася кудись ця гарна лань молода.

Це була нечувана удача! Сергій, мисливець Сергій щиро, по-українськи, зрадів – зараз він завалить цю лань, притарабанить її у своє стійбище, і його жінки нароблять цілу гору смачних котлет, котрих йому вистачить на кілька днів, на кілька днів йому вистачить тієї гори смачних котлет, котрі наліплять і насмажать його жінки.

- Хоча,- подумав він,- котлет, мабуть, не буде, бо це ж треба буде звідкілясь взяти черству булочку, а де ж її, бляха-муха, взяти, цю кляту черству булочку, де ж її, муха-бляха, взяти, коли він уже років з десять не бачив навіть свіжої булочки, а не те що черствої. Не печуть зараз булочок, нíколи: глобальне потепління, матері його ковінька, потепління глобальне, ковінька його матері, котре з кожним днем все тепліше і тепліше, все глобальніше і глобальніше.

Сергій вийняв із сагайдака стрілу, наклав її на тятиву і став лаштуватися цілитися у лань, котра мирно стояла собі посеред круглої лісової галявини і навіть не підозрювала про свою сумну жіночу долю.

- Казала мені мама – вступай, сину, в інститут харчової промисловості, або хоча б у кулінарний технікум, так ні – понесло мене на цю кляту філологію! – кляв себе Сергій на чому світ стоїть, заразом натягуючи тятиву лука і слідкуючи, щоб під час цієї процедури його рука випадково не здригнулася. Якщо рука, не дай Боже, здригнеться – все пропало! Доведеться бігати з мисливською сокирою за цією бідолашною ланню по усьому лісу, по усьому лісу за цією сраною ланню доведеться бігати, але ж Сергій з досвіду знав, що лісові лані бігають швидше за нього, тим більше у лані не теліпається збоку і не заважає бігти клятий мисливський ніж, руків'я котрого весь час тисне в бік, провокуючи хронічний холецестит, вже не кажучи про мисливську сокиру, котру Сергію викували його чотири дружини, і котра, теліпаючись, весь час боляче лупцює по ногах і навіть інколи поміж ногами. Ото така капосна сокира мисливська, ото таку капосну мисливську сокиру викували Сергію його чотири перші дружини. Звідкиля вони взяли креслення мисливської сокири- Сергій не знав, тому йому інколи спадала думка, що ця сокира не є стовідсотково мисливською, наприклад, він не розумів, навіщо у мисливської сокири збоку є така маленька штучка для відкривання консервів, котра час від часу боляче штрикала його то в одне місце, то в інше. У мисливця у Сергія вже давно зародилися підозри, що ця сокира призначена для чогось іншого, бо, скажімо, навіщо з протилежного від леза боку зроблена оця така штучка, наче для для відбивних? Тисячі, тисячі запитань роїлися в голові у мисливця. Добре, що лань стояла нерухомо і нікуди не поспішала – Сергій, мисливець, міг теж цілитися не поспішаючи і паралельно міркувати про загадки свого життя-буття.

Ось нарешті Сергій закінчив натягувати тятиву, тятиву лука. Половину справи, вважай, зроблено. Він згадав, як матуся навчала його в дитинстві: головне, синку,- казала його матуся,- це добре натягнути тятиву лука. Чи, можливо, то стосувалося не тятиви, котру треба було натягувати взагалі, а шапки, котру треба було натягувати на вуха? Сергій уже достеменно цього не пам'ятав. Пам'ятав лише, що матуся смажила йому смачні котлети, для цього потрібно було лише розмочити в молоці черству булочку і змішати з меленим м'ясом, додати туди цибулі, яйце і....

Мисливець Сергій так замріявся, що ледь не забув, для чого він оце пів дня натягував тятиву. Тятиву лука. Добре, що лань все ще стояла посеред галявини і нікуди не поспішала. Тому Сергій згадав, що, очевидно, він прийшов сюди і натягнув тятиву лука, щоб вполювати оцю звірину. Оцю звірину, оцю дичину, оцей шматок баранини, оцю ходячу гору котлет без булочки. Останнім часом Сергій часто став забуватися, він був уже дуже старий, хоча виглядав молодшим – йому було вже двадцять дев'ять з половиною років, і шість останніх років він прожив посеред лісу з чотирма своїми першими жінками і кількома десятками других жінок, котрі, на лихо, безповоротно втратили своїх мисливців. Мисливці гинули, як мухи, частенько не поверталися з полювання, а що поробиш, глобальне потепління – не лайно. Не лайно собаче. І от все оце жіноцтво важким тягарем висіло зараз на шиї, на Сергієвій шиї, а особливо на тій, на іншій частині тіла, особливо, коли наставала ніч, і він, мисливець Сергій, проклинав той день і ту мить, коли переступив поріг філологічного факультету. Йому ще тоді здуру сподобалося, від недосвідченості сподобалося, що там, на тому філологічному, мало хлопців і багато дівчат. Два хлопці, а решта сто сорок дівчат. Хоча, аби він вступав до кулінарного технікуму, як наполягала його матуся, то ще невідомо, чи там дівчат було би менше.

Та от, менше з тим, Сергій внутрішнім чуттям мисливця відчув, що вже настала пора спускати, настала пора спускати тятиву лука. Тут також треба було дуже уважно слідкувати, щоби рука часом не здригнулася, бо коли рука здригається під час спускання, то це стократ гірше, аніж би вона здригнулася під час натягування. Коли, не дай Боже, рука здригається під час натягування тятиви, то це не так жахливо, все ще можна виправити, у крайньому випадку – перенатягнути тятиву, а от коли здригається рука під час спускання тятиви – то це гаплик. Це, щонайменше, доведеться виймати з сагайдака, котрий за плечима, ще одну, іншу стрілу, а потім ще і ще одну, так можна і стріл не напастися. Що не кажи, погана це справа, коли здригається рука під час спускання тятиви. От якщо здригається, коли натягуєш тятиву – то зовсім інші пироги, хоча це теж погано. Але не настільки погано, як тоді, коли спускаєш. Взагалі, найкраще діяти таким чином, щоб коли натягуєш чи спускаєш, то щоб ніщо, по можливості, не тремтіло і не здригалося. Для цього просто треба затамувати подих і полічити принаймні до ста, до ста принаймні полічити треба, подих затамувавши.

Тому Сергій дуже акуратно спустив тятиву, дуже акуратно спустив мисливець Сергій тятиву свого лука, і рука його, слава Господу Богу, не здригнулася, а стріла його, наче по намальованій траєкторії, полетіла прямісінько убік лані. Поки стріла летіла, Сергій подумав, а що коли раптом лань щось запідозрить і або пригнеться, або ухилиться, ухилиться якимось робом від його стріли, бо, може, це така хитра, спеціальна лань, і що тоді, напевне, доведеться йому стріляти вдруге, а то й втретє.... Але ні,- є, є Господь на небесах – лань нічого не запідозрила і не відхилилася від стріли, котра зі свистом впилася у бочину бідної істоти, у бідної істоти бочину. Сергій очікував, що від несподіванки лань зараз підстрибне на місці, пірне в гущавину, почне втікати лісом, і йому доведеться карколомно бігти за нею, щоб вона, бува, не заховалася у своїй норі, бо коли лань ховається у свою нору – з тієї нори лань вже ніяк не виманиш, навіть черствою булочкою не виманиш вже ніяк лань з нори тієї; але, на щастя, лань навіть не підстрибнула на місці, як це завжди роблять лані, коли в них вцілює стріла, декотрі ж лані навіть підстрибують двічі-тричі, а так і продовжувала собі стояти зі стрілою в боці.

- Що за йо-майо? – подумав мисливець Сергій. Він таке бачив уперше за своє довге, двадцять дев'ять з гаком років, життя. Його рука сама потягнулася за спину, в сагайдак, де від важкого дихання мисливця торохкотіли стріли.

Він взяв нову стрілу, іншу нову стрілу він, мисливець Сергій, узяв, а узявши- наклав її на тятиву, на тятиву лука, прицілився і вистрілив удруге, удруге вистрілив у лань. Стріла, як і належить усім нормальним стрілам, блискавкою полетіла у напрямку лані і також поцілила їй у бік. Проте лань укотре і знову навіть не те, що не підстрибнула, як би їй годилося за усіма законами фізики, а навіть, як говориться, оком не кліпнула, бровою не повела. Бровою не повела і глазом не моргнула ота капосна лань.

- Оба-на,- подумав мисливець, мисливець Сергій. Таке він бачив уперше. Та ось йому згадалося, як колись, у дитинстві, йогойна матуся навчала його ніколи не відступати і не здаватися. „Відступати, синку, нікуди, за нами москва”,- говорила йому на ніч матуся. Що таке „москва”, Сергій не пам'ятав, проте вирішив, що він нізащо не відступиться від якоїсь там нікчемної лані, а доведе справу до логічного завершення. Тим більше, що на нього очікує його плем'я, на стійбищі на нього очікує його жіноче плем'я, і якщо він, мисливець Сергій, повернеться на стійбище без здобичі, то буде про це важко жалкувати протягом всього, що залишилося, життя, якого, можливо, і не так багато залишилося, бо ж - глобальне потепління і все таке інше.

За кілька хвилин сагайдак мисливця Сергія спорожнів, а лань так і продовжувала гордовито стояти і дивитися некліпаючими очима, очима некліпаючими дивитися кудися в далечінь. Весь її бік був усипаний стрілами, наче то була не лань, а їжак, такий величезний їжак наче то був.

-Гм... а може... а, може, це вона дивиться кудись в Ірій? – спало на думку Сергію. – Коли дивляться в Ірій, то буває, що нічого навколо не помічають. Таке часто буває. Ану лишень, піду, перевірю.

Він кинув непотрібний лук на землю, туди ж, на землю, полетів і непотрібний уже сагайдак, у якому з причини відсутності стріл вже нічого не торохкотіло, міцно стис у руках ( правій та лівій) мисливську сокиру ( ось навіщо вона знадобилася!!! все-таки, інколи жінки мають рацію!!! ), і став якомога обережніше, щоб не сполохати лань, підкрадатися до неї з підвітряного боку.

Він підкрався до лані майже впритул, розмахнувся сокирою і....

... він почав розмірковувати – заплющити йому очі, чи ні. З одного боку, краще, звичайно, було би заплющити очі, бо хоча Сергій і був мисливцем, але йому завжди було жаль ланей, цих бідних ланей, цих бідолашних ланей. Він ніяк не міг звикнути до вигляду крові, до передсмертних судом нещасних тварин ; він згадав, що в дитинстві мама записала його в секцію юних натуралістів, і він приносив з дому капусту для кроликів, кормив їх, гладив і таке інше. Він любив гладити кроликів, а також інших звіряток, що сиділи у клітках на станції юних натуралістів.

З іншого боку, якщо він заплющить очі, то, чого доброго, ще промахнеться і не попаде мисливською сокирою по лані. Або попаде не туди. Хоча куди саме і у яке місце лані треба бити мисливською сокирою, Сергій не знав. Він ніколи не бив ланей сокирою, тим більше- мисливською, завжди вистачало однієї- двох, максимум десятка стріл, щоб завалити насмерть бідну істоту, а ця стоїть з півсотнею стріл в бочині так, наче це не стріли, а дідько його знає що.

Поміркувавши, Сергій вирішив ударяти лань в сонячне сплетіння. Колись, в дитинстві, поганий сусідський хлопчак заїхав йому ногою в сонячне сплетіння, і це було дуже боляче. Навіть не стільки боляче, скільки перехопило подих, і, якби не поспішила на допомогу його матуся, то Сергій міг би задихнутися від нестачі кисню і не дожити до глобального потепління. Матуся тоді копнула поганого хлопчака ногою в пах, і на цьому інцидент було вичерпано ; Сергій подумав, що якби це була не лань, а був лан, то його теж можна було би так само вдарити мисливською сокирою у пах, але тут не розбереш, чи це лань, чи не лань, удариш його в пах, а вона тобі дасть здачі по яйцях, дасть тобі, значить, по яйцях здачі, і навіщо ото ризикувати, ризикувати найдорожчим?

- Може, це було би і на краще,- подумав Сергій. – Хіба оце життя, з цим глобальним потеплінням? Ні тобі на зимову риболовлю сходити, ні на каток....

На катку Сергій познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Точніше, однією із них, першою. Це було дуже романтично – нічний каток, нічні ліхтарі, музика, гарячий чай, вчорашня булочка з маслом.... Аби не та клята булочка,- подумав Сергій,- то їх, цих жінок, у мене було би зараз на одну менше. Не бог зна на скільки, та все ж....

Отже, потрібно було цілити лані у сонячне сплетіння, у сонячне сплетіння треба було цілити лань, а це означало, що сокирою треба бити знизу догори. Щоб якось пом'якшити ситуацію, Сергій під час нанесення смертельного удару вирішив дивитися на лань тільки одним оком, тобто так, аби ні вашим, ні нашим. Він примружив праве око, підкрався до лані майже впритул, засунув сокиру під черево лані і щосили ударив знизу догори, цілячись у те місце, де, по ідеї, у ланей мусить бути розташоване сонячне сплетіння..

Це був, без сумніву, найвлучніший, найміцніший, одним словом- найкращий з ударів, котрий коли-небудь ким-небудь наносився ланям у сонячне сплетіння.

Лань навіть підстрибнула від несподіванки на місці. Від несподіванки на місці взяла і підстрибнула лань.

Після чого упала на землю: брик! Отак-от: брик- і все!

Тільки якось так неприродно упала, наче середина у лані була напхана не м'ясом, а черствою булочкою.

О, Матір Божа! Сергій тільки зараз помітив, що то була не лань, а опудало лані! Не справжня лань, а лише опудало!!

Одночасно з цим з-поза дерев, що оточували галявину, з'явилися фігурки жінок, кілька десятків, котрі бігли до Сергія, гучно улюлюкаючи і олялякаючи. Попереду всіх бігла огрядна, але прудка жінка, на вид котрій можна було дати значно менше, ніж їй було насправді, хоча й ніхто не знав, скільки їй було насправді, бо свого паспорта вона втратила ще при переселенні в Скандінавію десять років тому, коли їй на вид було не більше тридцяти дев'яти років. Її волосся було заплетено в тугі коси, котрі були укладені навколо голови кільцями, на шиї теліпалося кілька зразків намиста, що виказувало в ній, згідно місцевих звичаїв, якусь воєначальницю. Це підкреслювалося ще й міцною довгою ломакою, котру вона тримала в руках.

Жінки оточили Сергія, котрий так і стояв розгублено біля опудала, і продовжували стрибати і улюлюкати, неначе нєгри під час мусонів. Воєначальниця ж підбігла до Сергія і залементувала:

- Сина! Синулічка! Ну як, синуля, тобі понравилося? Понравилася тобі наша шутка? Перве апрєля, перве апреля!!!

Жінки теж стали хором скандувати: перве апреля, перве апреля! – після чого, проскандувавши так разів зо тридцять, підхопили мисливця Сергія на руки і понесли назад до стійбища. Одна з жінок легко підхопила опудало лані на плечі і побігла слідом, інша, услід за першою, підібрала лук і сагайдак мисливця Сергія.

- М-да, непогано інколи все-таки бути сином воєначальниці,- міркував собі мисливець Сергій дорогою назад до стійбища, лежачи у позі султана на кількох десятках рук своїх вірнопідданих жінок.- От аби ще не те кляте глобальне потепління!


28-01-2007

-----------------------
Дуже дякую колезі- пану Ігору Скрипнику за подану чудову ідею в http://gak.com.ua/creatives/1/3237, котра мене надихнула на це оповідання.