Вікно в автомобілі невпинно рахувало кроки.
Ми все сиділи і ліпили з фраз думки.
І в висоту стрибнули, та не знали доки,
Бо на підошвах лиш болото та роки.

Я мріяла побути книжкою,
Яку б писали криво, від руки,
Або сухою із ялинки шишкою,
А, може, й грамом сірої муки.

Так, звісно, легше загрібати сіно у снопи,
Не треба навіть морщити чоло навмисне,
Бо перемога — це ж не тільки прапори,
Але й взуття мале, що не питає, просто тисне.

Я поруч, на картині, ти не бійся.
Не квапся, зачекай, не йди,
В моїх легенях знов багато місця,
Щоб помістити подих юної й наївної весни!