* * *

О, Боже! Як же ж я кохаю
Цей край росою умивáний,
Під морочливий плач дощу,
Де надкраса наводить сум.

Як бачу дзеркальце-озéрце
І в нім милується верба,
То в зачарованості серце,
Здається, битись забува…

А там, за ним, на край землі
Пови́лась річенька, мов стрічка,
При ній заснули мочарі
Й лунає пісня молодична –

М’якa, леліюча природу
Й захопленням налитий погляд,
Свіженький вітер й глибину́,
Місток та шлях в далечину.

Вздовж шляху до́левого того
Про щось задумалась калина.
Мабyть про те, що надто довго
Не смакував я ягоди́ни

Із гілок-рученят земли́стих
Її шляхетності та хисту.
А вітер лине над ланами
Із солов’їними співaми.

Душа в красі цій тане наче
В краплинах та веселці вранці,
І Бога я в сльозах вмоляю:
Дай вічних літ моєму краю.

Павло Гай-Нижник
25 вересня 1990 р.