Так
ніби еволюція
проходить у мені
зі швидкістю
міленіум за хвилину

Від бажання здобути їжу
до бажання любити всіх
від насолоди лінощами
до кількох ремесел
одночасно

Ніби
я вилажу на дерево
ящуром
від страху і від натовпу
маскуюся
ніхто мене не помічає
незабаром
із моїх пазурів
пробивається пір’я
і я
здіймаюсь в небо
щоби
бачити всіх

Раптом
з’являються
дві чорні (як смола)
ворони
кружляють біля мене
гидко каркають
і я
починаю вірити
в забобони
спотикаюся
на повітряній ямі
і розбиваюся
об землю

І
продираюся із землі
колючим дротом
якому
можна рости
і не вільно
себе
переростати

Таке
заганяє мене
як звіра
у безвихідь
я
лізу зі шкіри
у штучне хутро
і
дякую за це
цивілізації

Але цивілізація
продукує невдячних
тому
я
вимагаю
нового
новішого
найновішого
хутра
а насправді
не хутра
і вже не вимагаю
а випрошую
бути диким котом
носити лляну сорочку
солом’яного бриля
налапники з моху
проте якому
все одно
жовтіти
перегнівом
на безлюдді

Бо
так
закінчується
еволюція
кожного
без інстинкту пристосування
ще тільки примружитись
і дивитись
хто збереться
на проводи
гієни
тіні молодості
торговці сувенірами
чи хмари

А може
і не було
ніякої
еволюції…