Усмішка. Щастя. Біль. Тривога. Любов. Розчарування. Зрада. Удача. Страх. Дружба. Помилка.
В житті буває різне, і все це викликає у нас певні емоції, почуття. Але кожен реагує по-своєму. Якщо спіткала біда - одні втрачають всю віру і надію, а інші - живуть дальше, з болем, але живуть. Якщо щастя - в усіх реакція однакова: у-ра-а-а-а!!! Та щоб не сталося, треба шукати ту ниточку, за яку можна вхопитися і знайти в собі сили, для майбутнього. Адже все у наших рухах, ми - ковалі свого щастя, ми повинні усвідомити, зробити правильні висновки і діяти так, як підкаже серце і душа. Ні в якому разі, ніколи, не піддаватися. Кожен знає: життя - гра, щоб виграти треба хитрувати.

7 червня. Авіакатастрофа. Біль і пустота. Ця дата зруйнувала усі мрії, сподівання і бажання, ще зовсім молодих і неймовірно закоханих людей.
Тоді у ту фатальну ніч загинули не тільки пасажири, а й їхні близькі і рідні, життя-вони замінили на існування.
Тим рейсом летів Віктор. Молодий хлопець ніяк не міг всидіти на місці, крутився, щось шепотів, він з нетерпінням чекав зустрічі з коханою.
У Парижі купив для неї невеличкий сувенір, золоте колечко, він летів і уявляв зустріч: гарячі поцілунки, палкі обійми, дуже хотів побачити її очі, ніяк не міг ними намилуватися, вони були настільки чарівними, глибокими, неначе знали тайну, але ж яку?? Уявляв освідчення: щирий сміх, безкрайнє море щастя, і знову згадував про очі, що ж у них таке? таємниця - манить, дивує!!! Бачив весілля - пара так довго чекала цього дня, він ставав дедалі блищим, і ще більше бажаним. Мріяв про довге та щасливе спільне життя: маленькі симпатичні дітки, райдужні роки кохання, щастя, і океан насолоди. Але в одну мить, все – зруйнувалося, все, чого так сильно хотілося, все, таке бажане, довгождане...

Крик наляканих жінок, плач дітей, шум, незнання, а потім, потім пролунав вибух, він поширився на мільйони кілометрів і гострим болем забив у її серці. Вона не розуміла що з нею, чому в душі палає хвилювання, настрожує, але дівчина зовсім не звертає на це уваги. Ірена довго чекала коханого, вони не бачились уже тиждень, але й це для неї була вічність. Вона швиденько готувала запашну вечерю, і чекала, чекала. Та не знала що за мить, втратить все, адже саме цим для неї був Віктор.
Пролунав дзвінок, його мелодія розбудила тишу у ледве освіченій квартирі. Вона побігла відчиняти двері, не розуміла чому коханий сам не ввійде, чому дзвонить, тоді про це не думала...Відчинила. Завмерла. Серце почало битися сильніше, а і так схвильована душа просто виривалася з білих, як молоко грудей. Побачила постать, Наталя Ігорівна - мати Віктора, заплакана, стривожена. Жінка мовчала, не могла вимовити ні одного слова, а в голові кричали думки, путалися між собою і все сильніше лунало (ВІКТОР - ПОМЕР, немає більше тієї краплини щастя, яку вона так любила, немає ріднесенького синочка - єдиного, любимого), незчулася як вимовила до глибини болючі слова, думки в слух. Ірена впала на підлогу, її нерухоме тіло не подавало ніяких ознак життя, побіліла ще більше, і ті прекрасні очі, які так любив Віктор наповнились слізьми, солона вода з неймовірною швидкість котилася по щоці, малювала контур, і спадала в небуття. Час неначе зупинився...
День не день, а ніч не ніч без коханого. Дівчина не могла ні спати, ні їсти, це був - кінець, такий неочікуваний, підступний, жорстокий. Димки підштовхували до нерозумний вчинків, вона не раз брала до рук ніж, та на щастя щось зупиняло її. Хоч Ірена уже і не знала для чого жити.

Минув тиждень, і весь цей час за вікном падав дощ, неначе сам переживав, страждав. Ось понеділок знову за вікном лунає сумна мелодія, вона потрошить душу, розриває серце, грає на його струнах. У великій кімнаті при світлі всього однієї свічки сидить дівчина, така самотня, сумна. Вона дивиться на маленький вогник, він повертає її у минуле, показує теперішнє і просить задуматися над майбутнім. Адже ця дівчина - Ірена, ще зовсім молода, а ховає себе заживо. Піддає тіло і душу страшним тортурам, від того болю все неначе стікає кривавим потом, вкривається ранами...А у неї ж все попереду!

Віктор - це третє кохання в її житті, таке чудове, незабутнє і з таким фатальним кінцем. До нього вона любила ще двох хлопців, яких не забуде ніколи, саме завдяки їм побачила що таке життя, отримала досвід, відчула і біль, і радість!
Першим коханням ще таким чистим і дитячим був - Слав. Їм по 8 років, ще малеча, але вже закохана. Вони чудово проводили час разом, гралися, гуляли, допомагали один одному. Слав завжди захищав маленьку Ірену, а вона цілувала його ніжно в щічку, соромилась і зразу тікала, ховалася за величезним дубом, і стиха поглядала на нього. А він так як і Віктор не міг відвести погляду від чарівних очей. Разом ходили до школи, додому. Хлопчик, як справжній джентльмен носив важкі портфелі, повністю забиті різними книжками. Щодня давав цукерку, і зразу підставляв худорляве личко, на поцілунок. Незабутні дні, шкода що все закінчилось так швидко. Через два роки Слав з батьками переїхали до Лондона. Там і залишились жити. Спочатку діти листувалися, та потім якось так все завершилось, і дитяча, наївна любов теж втратила силу.

Пройшло багато часу Ірена стала чарівною дівчиною. У неї була цікава, унікальна зовнішність. Карі очі, такі щирі, розумні, таємничі, чорні брови, як ниточки, довге русяве волосся, маленький носик, і губки, мов пелюстки троянд. Сама прямесенька, красиві білі груди - мавка, не дівчина. Вона манила до себе одним поглядом, він був таким сильним, що ніхто не міг йому опиратися. Спокійна, завжди усміхнена і просто неземної краси дівчина звичайно що мала багато залицяльників. Вони зустрічали її квітами, писали вірші, складали пісні, а Ірена вибрала з поміж них одного, якого і покохала всім серцем.
Їхні стосунки були - ідеальними, вони не сварилися, багато часу проводили удвох, мріяли про спільне майбутнє, хоч було їм по 18, та все вже спланували, вирішили. Шаленіли один одним, це було щось неймовірне, щось незнане для серця Ірени. Дівчина свято вірила у солодкі слова любимого, надіялася, кохала. Але життя як ми знаємо жорстоке. Завжди випробовує нас на стійкість, неначе грається.
Спочатку розлучення батьків Ірени, це було зовсім не очікувано і дуже боляче, вона так любили їх обох, і не розуміла, що пропустила, як так сталося. Почали турбувати болі у серці, і тут неймовірна новина - вона хвора, а вже останнім і до не сказання болючим ударом по тому ж хворому серці, було прощання з Ромою. Він погнався за кар’єрою, яка вже давно зайняла перше місце у житті і була основним його сенсом.
Друга історія кохання залишила глибоку рану, тоді дівчина заприсягнулася ніколи й нікому більше не відкриватися, адже це в котрий раз призвело до великого розчарування. Зрада ятрила душу, немає слів щоб описати ті відчуття, щоб з точністю передати кожну думку, і кожну секунду хвилювання. Та й не треба, ми і так всі знаємо що таке зрада! Що вона приносить, і що забирає...

Той рік проведений з Ромою – був найкращим у житті, а після нього пішли темні, сірі дні, тижні, місяці. Простора квартира, подарована Ірені на вісімнадцятиліття, тільки й нагадувала про всі триивоги, самотність. А вона все чекала, що Рома повернеться, обійме, поцілує і більше ніколи не покине її, залишиться не на день – назавжди. Але ж ні. В квартирі панувала тиша, не було чути найменшого звуку! Навіть набридлива миша, не позволяла собі порушити такий спокій.

Ось так жила, хоча швидше за все існувала. Одного дня вона йшла додому парком, зовсім виснажена і як завжди задумана, але все ж чарівна, здавалося ніщо не може забрати у неї ту красу.
Почався дощ, похмура, важка хмара вмить закрила ясне сонечко, Ірена пришвидшила ходьбу, робила крок за кроком, і все блище наближалася до постаті в кінці паркової вулиці. На зустріч йшов такий же задуманий, високий, широкоплечий, брюнет. Вони нехотячи зіткнулися посередині дороги, глянули у вічі, і від тоді не розлучалися, як у казці, так романтично і красиво, але здається зовсім неможливо. Третя історія кохання мала чудовий початок, і ніхто не чекав на такий швидкий кінець.
Ірена з Віктором були чудовою парою. Кожен пророкував їм довге і щасливе життя, вони були настільки прекрасні, милі, неначе створені один для одного, благословенні самим Богом. Через деякий час почали жити разом, і квартира наче ожила, там завжди лунав сміх, а в повітрі було чутно аромат щастя. Все змінювалося, доля знову усміхалася, появилося світло, яке давало кохання. Під час одного візиту до лікаря, Ірені повідомили про чудо, вона - здорова! Болі цілком припинилися, попереду чекало довге, а головне щасливе життя з милою, для серця, людиною. Це була найкраща новина за останній час, і саме тоді дівчина зрозуміла ким для неї є Віктор. Вона йшла додому, на обличчі сяяла посмішка, серце так раділо, а в голові

думки справляли бенкет, нарешті все налагодилося, нарешті вона знайшла того єдиного, Віктор її доля і вона не уявляє себе без нього.
Швидко минув рік, а спогади про нього пара зберігала у кольоровому фотоальбомі, який щодня переглядали і дарували собі радість. Віктор хотів зробити для Ірени все, аби вона була щаслива. Хлопець добре знав про її мрію, побувати у Парижі, і вирішив за будь-яку ціну здійснити її, та не знав як дорого це обійдеться йому.
Віктор придумав цікавий план: освідчитися, а потім провести цілий місяць у найромантичнішому місті світу. Він полетів зранку, мовляв по роботі, адже був дизайнером і досить не поганим. Мав прекрасний, вишуканий смак, Віктора часто запрошували заможні люди, і милувалися його чудовою роботою.

Літак прилетів до Парижу через дві години, уже з вікна хлопець міг милуватися чарівністю цієї країни. Він ступив пару кроків з аеропорту і затамував погляд: Париж – це неначе казка. Там Віктор провів тиждень, за цей час сам знайшов підходящий готель, сам вибрав номер і сам розписав цілий місяць щастя, у місті закоханих, підібрав найсимпатичнішу обручку і полетів додому, де так і не появився!

Ірена дивилася у заплакане вікно, літній дощ нагадував ту першу їхню зустріч у парку, і спогади один за одним ставали перед очима.
Минув тиждень, ще один сумний, похмурий тиждень…А Ірена і досі не знала як їй бути дальше, що робити, вона щодня ходила на кладовище, голосно плакала, кричала: чому? чому? Її переповняла біль втрати, доля забрала найцінніше, що у неї було, це кінець тепер дівчина навіть і не сумнівалася. Навіщо дальше жити, та й для чого?!

Одного дня її непритомну привезли до лікарні. Години через дві Ірена розплющила очі, біля неї сиділа Наталя Ігорівна і ніжно гладила худорляву руку, обіймала, цілувала, а по щоці текли краплини сліз. Потім так легко, і з усмішкою промовила: ти вагітна! Частинка мого сина залишилась з нами, тепер ми повинні берегти тебе, прошу заспокойся!
В ту хвилину серце дівчини забилося з неймовірною швидкість, вона і раділа, і сумувала, але точно знала для кого має все ж таки ЖИТИ…

Через вісім місяців на світ появилася ще одна маленька людина. Ірена народила хлопчика, гарненького голосистого хлопчика, він був точною копією свого батька, шкода що Віктора немає з ними. В очах дівчини знову появилася іскорка, тепер у неї є синочок, поряд любляча мати: усе ще буде добре, - подумала вона.
Ірена пригорнула до серця щойно народжене дитя, і тихо сказала на вушко: синку ти плід нашого з Віктором кохання, а я знала воно – невмируще!!!!!!!!!!

2011