Певно, звик я до тебе, бо нині
Отієї любові нема,
Що за тебе, моя Україно,
Всюди звала, неначе сурма:
До страждання удосвіта в полі
За нестерпні твої трудодні, -
Ті, що змалку добавили болю
І затьмарили юність мені.
До роботи до сьомого поту
На будовах без сну і без книг
За знецінені з часом банкноти,
Які й досі вернути не зміг.
До мовчання заради надії,
Що минеться та мука колись,
Але де там – сльозинки на віях
До сьогодні, на жаль, збереглись.
Ходить слава про тебе у людях,
Що ти добра і щедра повік,
Що узавтра я бачить не буду
Всюди злиднів, нещасних, калік…
Тільки я вже не вірю у славу,
Україно, твою все одно,
Бо наліво йдучи – ти направо
Роздаєш наше спільне майно.
Усе те, що сама не зносила
І на чому немає іржі, -
Вберегти тобі, бачу, несила,
Чи дорожчими стали чужі?
Може, сонцем засліпленим зором,
Роздивитись не можеш як слід,
Що багатшими стали на горі
Твого сина вже Захід і Схід?
Може, бурям одвічно відкрита,
Ти не чуєш мій стогін – не крик,
І, навчаючи болями жити,
Укорочуєш синові вік?
Але я, Україно, терпляче
Ладен довго стояти в багні
Негараздів, щоб тільки побачить
Своє щастя нараз вдалині.
Все рятує надія на диво,
Коли віри немає у те,
Що з тобою я буду щасливий,
Чи онука, що поруч росте…
03.10.11