Пам’яті поета Івана Низового
на 9-й день успіння

…І сипались роси на ніжні п’янкі стебелята,
І сонце вставало, заводило погляд у даль,
І світ оживав… Оживала покинута хата
Вітрилами саду і гордими щоглами мальв.

Пташина когорта торкалася співами ранку,
У яблуках зріли соки й рум’яніли боки,
Схилялись гілки аж до ганку… До чистого ганку,
Що їх замітали вітри без твоєї руки…

Присяду на сходинку, тут, де любив ти сидіти,
Де ще, по-осінньому, тепло і сонце в чоло…
І квіти, з якими ти вмів говорити у літі…
люблю їх… тобі ж бо так солодко з ними було…

Не вистачить сили і слів, щоб молитись… Заледве,
як пам’ять торкнеться стежинок жовтневим дощем,
душа відгукнеться плачем журавлиним і небом:
«…та як же без тебе..?»
Без тебе…
…Не віриться ще...

8.10.2011