Нема кращого за тебе,
але деколи хочеться чогось гіршого…

Панна

І як тебе любитиму тоді,
коли нас врешті поєднає доля?
Чи буду я, неначе у суді -

в собі - вертіти вспак пекельні кола
моїх терзань уже колишніх днів,
що зараз сущі, і котрі спроквола

усе живе випалюють в мені?
Чи я забуду розпач від утрати,
як ти мене покинувши на дні,

так просто стала іншого шукати -
хай гіршого, щоб тільки не мене.
Якби комусь було потрібно ката -

йому назвав би лиш ім’я одне...
І що тоді залишиться в тобі?
Невже тебе ця чаша обмине -

ця чорна чаша в сяйві голубім
тонкого шару пам’яті нової?
Та чи забудеш ти, що там, під ним -

зола тобою спаленої Трої?..
І що за страх торкатиметься нас,
коли назовні разом із золою

почнуть спливати давні імена,
котрих мене ти так ретельно вчила
колись (тепер) - у півпритомних снах

звіряннями обламуючи крила
моїм чуттям… Що я всього лиш друг.
А друг - це довіритель і могила...


І думаю - чи вистачить потуг
сховатись від колишнього сьогодні,
чи встигнемо на час замкнути круг,

коли минуле верне із безодні?..

осінь 2009