Бережи їх усіх, Боже:
клени притишені, що за єдину морозяну ніч листя усе згубили,
птахів безіменних, що небо чорними нитками крил церують,
траву посивілу, що миро роси точить уранці –
бо любили вони беззавітно,
безоглядно і безголово,
чулим серцем своїм зеленим.
Навіть птахи – зеленим…

Яблука із синцями й синицями з небес падали,
очі заплющували від страху –
Гуп! –
то і лежать поснулі…
Сотні їх у садку – а зібрати уже нікому…

Підніми їх усіх, Господи –
до єдиного, до найменшого,
до останнього –
щоб не марно жили вони і вмирали не марно,
торкнися долонями шкірки тугої,
покоцаної,
серця
чулого і розчуленого
із червоточинами
осені та любові….