В дитинстві
я обожнювала спостерігати,
як мій татко друкує фотографії –
у затемненій кімнаті
з червоною підсвіткою,
зосереджений і несердитий,
він був схожий на чарівника.
Пахло таємницею і реактивами.
Раз-по-раз
незаймане поле білого паперу
засівалось ефемерними світлотінями –
і з прозорої рідини
в мілкій посудині,
мов із безодні небуття,
за лічені секунди
виринали
будинки, дерева, люди…

Немає вже серед живих
чарівника-фотолюбителя,
як і багатьох із тих,
на кого він любив задивлятись
(не)об’єктивним оком
старого трофейного фотоапарата.
Та є стосики безцінних світлин
у запилюженій коробці з-під взуття.
І навіяний спогадом, здогад –
у саморобній скарбничці досвіду:
що життя – це теж фотографія,
тільки проявляється на ній,
від народження до смерті –
думкою і словом,
наміром і вчинком – душа.
І формулу закріплювача
знає лише Творець.

24.10.2011