сьогодні мене поміняли на револьвер...
кинули в коробку
і сховали під ліжком дитячої,
мов якийсь вагомий секрет,
котрий відкривають пізно,
або ніколи.
мені було холодно і темно.
здавалось, хтось натиснув на off, -
і життя моєї матриці вимкнулось,
та я продовжувала битися,
як серця слабких юродивих народжених,
кинутих зі скелі
у розквіт первІсної Європи;
моя система втратила панель керування, -
і я спалахувала
все більшим боєм,
приступами нелюдської агресії
по тонких стінах своєї паперової камери;
чекала, коли врешті випустять;
боялась, що мене врешті випустять,
мов пару,
чи останнього грішника
зі самоствореного чистилища,
де кожен янгол
має кий і електрошокер, -
і я буду мститися,
як вміють любити і бити
в Кавказьких горах,
Лівії чи Ірані.

це сталося в п"ятницю...
на четвертий рік обміну
і утримання в карцері...

мене поміняли на 12 в табелі...
кинули в коробку
і заховали в кабінеті біології...

вчительку звали Марія Іванівна.
вона брала коробку на руки,
пестила,
прикладала до стінок вухо,
слухала мій бій,
казала: "більше не виберешся,
ми розітнемо тебе
привселюдно, мов зрадника,
щоб більше не..." -
і я б не вибралася,
якби не була серцем
маленького хлопчика,
котрий рано чи пізно дізнається,
що револьвер і оцінки в табелі-
то зовсім не головне.

2011р.